Бойовий медик Сергій Приходько з Ковеля дав інтерв’ю для Радіо Свобода

30.12.2022 16:11

«Найцікавіше, що ти приїжджаєш додому – у мене була відпустка два тижні – і розумієш, що ти вдома, але засинаєш і повертаєшся в реальність війни. У тебе уві сні бій, ти шукаєш свій автомат, ти падаєш на землю, тому що йде обстріл. Кричиш уві сні, бо йде бій».

Сергій Приходько – стоматолог. З 2014 року він лікував зуби українським бійцям на фронті, безкоштовно, а у лютому 2022 року сам вступив до лав ЗСУ. Зараз він бойовий медик, – розповідає для Радіо Свобода про тягар війни, розлуку з сім’єю і полеглих друзів.

Інтерв’ю записано українською, але його текст опубліковано – російською (на російськомовній версії сайту Радіо Свобода, – ред.).

Після початку війни я забув російську мову

– сказав Сергій

– Багато українців розмовляють російською мовою. Чи мають вони теж перейти на українську?

– Я вам скажу просту річ. Скільки разів Росія забороняла нашу українську мову? Так, мені від цього боляче. Так, мова – це зброя. Не менша зброя, ніж HIMARS. І так, коли ти чуєш по рації українську мову, ти розумієш, що на зв’язку свої.

Життя до 24 лютого

Сергію 34 роки. Він народився у місті Ковелі. Закінчив Львівський медичний університет імені Данила Галицького. З 2008 року займався волонтерською діяльністю – допомагав дітям боротися з онкологічними захворюваннями.

Сергій Приходько

Потім був Майдан. Сергій особисто не брав у ньому участі.

Хлопець моєї троюрідної сестри командував ротою волинського «Беркуту». Їх вивели з Майдану 6–7 січня, а замість них поставили кримський «Беркут». Наших беркутівців вважали неблагонадійними. Вважали, що вони не стрілятимуть в українців

– згадує Приходько

Війна для нього розпочалася не 2022 року, а 2014-го.

Всі ці вісім років ми безкоштовно допомагали бійцям – лікували їм зуби. Не знаю, скільком я особисто допоміг: після тисячного бійця я просто перестав рахувати. Є такий проект – «Тризуб Дентал», який працював у прифронтових зонах. У той момент ми працювали у Карлівці Донецької області

– каже Приходько

– Чому ви вирішили допомагати бійцям?

– Я ухвалив це рішення після Іловайська (бої за Іловайськ у серпні – вересні 2014 року, – РС). Пам’ятаю, як мій сусід Роман Данилевич місяць вважався зниклим безвісти. Він служив у 51-й окремій механізованій бригаді. Потім з’ясувалося, що він загинув під Іловайськом. Тоді багато наших хлопців загинуло. Я й подумав: «Якщо я не в армії, то я маю їй допомагати». Не буває так, що в моїй країні війна, а я десь сиджу без діла.

До 24 лютого 2022 року Приходько працював стоматологом та періодично їздив до Донецької та Луганської області лікувати українських бійців.

«Ми з татом вигуляли собаку, потім він зайшов додому і вийшов із дому зелений»

– 24 лютого мені зателефонував батько. Це було десь о 5-й ранку. Сказав, що обстріляли луцький аеропорт. Сказав мені: «Це війна». У мене старший син якраз прокинувся. Дружина каже: «Дитина хоче вийти погуляти». Пішли з ним собаку вигулювати – у нас німецька вівчарка. Ми вийшли з ним надвір, він під ворота виглянув і дивиться. Я йому кажу: «Синку, що там?» Йому було тоді три роки, він мені відповідає: «Тату, важкі машини». Прямо біля нашого будинку йшли танки у бік білоруського кордону. Посадив сина на плечі, і він махав хлопцям, бійцям ЗСУ, і своєю дитячою мовою все намагався сказати: «Слава Україні!», а хлопці махали йому у відповідь. Щоб ви розуміли, я вісім місяців не бачив своїх дітей, тільки в листопаді опинився вдома. Моїй дитині запам’ятався один момент. Він завжди всім каже: «Ми з татом вигуляли собаку, потім він зайшов додому і вийшов із дому зелений». Тата він потім довго не бачив.

Приходько зараз перебуває на північнодонецькому напрямку. Він також встиг побувати на Харківщині та під Лисичанськом. Про свою роботу парамедиком розповідає:

Я бойовий медик взводу. Моє завдання – зупинити критичну кровотечу, передати бійця бойовим медикам батальйону, які вже евакуюють бійців до шпиталю. З квітня по грудень у моїй роті загинули п’ять чи шість бійців. Це порівняно небагато

Робота української артилерії у Харківській області

У кожного бійця намагаюся перевірити аптечку. Кожного бійця ми намагаємося навчити базовим прийомам допомоги: як користуватися турнікетом, наприклад. Розповідаємо, що понад дві години турнікет не можна залишати: його поступово треба послаблювати. Розповідаємо, коли можна послаблювати турнікет, коли – ні. Усьому намагаємось потроху навчити.

Знаєте, взагалі я звичайний лікар, я маю лікувати людей і рятувати їх, а не так, як ці… Не знаю, як їх назвати. Ти дивишся на нього в тепловізор, розумієш, що він ворог. Ти розумієш, що він добрий ворог лише тоді, коли його в тепловізор уже не видно. Нас іншому навчали. Я не давав клятву Гіппократа – в Україні її давно нема. Я давав клятву лікаря України, я присягав на вірність Україні. Наша місія – рятувати людей, як би там не було. Коли я одягнув білий халат, зрозумів, що мій шлях буде тернистим, але до 2014 року я не розумів, що таке війна. Я бачив її по телевізору, у фільмі «В бій ідуть тільки «старики» – ми на цьому виросли.

Це все досить складно. Вони бачать із дрона, що ти їдеш на медичній машині, і вони по тобі наводять артилерію. Вони іноді підходять настільки близько, що бачать – працює медик, але це не аргумент. Я не був свідком інших воєн, але з їхнього боку бачу лише безчестя. Я бачу безчестя, коли гинуть діти, коли гинуть медики. Так, звичайно, якщо доводиться, ми надаємо допомогу і їх пораненим. Ти розумієш, що то твоя робота. Коли ти українського солдата виносиш із поля бою, тягнеш його кілька кілометрів на собі, ти розумієш, що це твій брат. Якщо ти допомагаєш росіянам, то просто розумієш, що робиш свою роботу.

– З якими пораненнями до вас найчастіше надходять бійці?

– Осколкові та від вибухів мін. Ближні бої відбуваються рідше, але вони також були.

– У бою страшно?

– Мені було страшно, коли в мене під Гуляйполем загинув мій родич. Йому російська БМП-3 просто відкусила голову. Наче її там і не було. Страшно було привезти його додому, де ми разом росли. Це було страшно. Подивитися у вічі його батькам, його дівчині, яка була вагітна, – страшно. Його звали Іван Маковецький, стрілець п’ятої роти 14-ї бригади. Він лише пройшов строкову службу, і розпочалося повномасштабне вторгнення. Він міг не йти на фронт, але він такий самий, як і я, – ми не могли залишитися осторонь. Є такий фільм американський – «За покликом совісті». Це наша із ним психологія життя. Ми так виросли, нас так вдома виховали.

– Що вам найбільше запам’яталося за 10 місяців війни?

– Крім загиблих товаришів? На війні, знаєте, прожив день – і слава Богові. На жаль, ціна перемоги надто висока. Вона настане, але ціна висока… У мене була подруга – теж бойовий медик. Вона служила у п’ятій роті 14-ї бригади. Вона загинула 3 вересня, коли рятувала поранених.

Нещодавно росіяни натрапили на нас. Вони йшли грамотно, прикривали один одного, але не знали, що там ми. У мене робота така – я бойовий медик, насамперед допомагаю своїм бійцям, а потім уже – медицина. Насамперед, я – солдат.

Нам намагалися дати бій. Ми їх «задвохсотили», найімовірніше. З огляду на те, які від них залишилися сліди крові, вони, швидше за все, не вижили. Їх не шкода. Правда, не шкода. Я радий, що всі мої бійці живі, що я живий. Можливо, я побачу своїх синів – у мене їх двоє.

Люди вигадують мільйони способів, щоб убити людей, і лише десятки способів, щоб людей врятувати.

– Коли Україна звільнить анексовані території – Донецьк, Луганськ, Крим – якими ви бачите стосунки з мешканцями цих областей? Як їх наново вибудовувати? Все-таки минуло вже вісім років.

– Тут ситуація кардинально інша. Тут їм, мешканцям цих областей, треба думати про те, як вони домовлятимуться та вибудовуватимуть стосунки з нами. Україна поверне всі свої території станом на 1991 рік. Ми не говоримо про ті території, які були втрачені раніше. Нам чужого не треба. Я хочу повернутись додому, побачити своїх дітей.

– Колись війна закінчиться. Доведеться рано чи пізно вибудовувати відносини з Росією?

– Якщо дивитися з погляду історії, воєн між Україною та Росією було багато – десятків п’ять за останню тисячу років. Безумовно, якісь взаємини вибудовуватимуться, але ці відносини мають вибудовуватись на взаєморозумінні, визнанні територій, розумінні того, що на території Росії живуть не тільки так звані росіяни, а й інші національності. Усі війни закінчуються. І ця має закінчитися.

– Чи справді на сході України багато людей, які підтримують Росію?

– Я сьогодні завантажив деякі речі в машину та відвіз до сільської крамниці. Коли ми з побратимом сказали людям, що ці речі – для них, вони просто билися за них. Билися за якісь нещасні кофти, шкарпетки. За речі, які цього не варті. Думаю, якби ці речі їм привезли росіяни, вони б їх так само прийняли. Вони не мають розуміння, хто вони. Не у всіх, але більшість.

Я бачив людей, у яких будинок зруйнований до фундаменту, а вони й досі вірять російським попам, які кажуть: «Патріарх Кирило – найблаженніший пан». Вони вірять, що це все відбувається за гріхи їхніх предків. Це просто смішно. Вони не розуміють, хто вони на цій землі. Коли ти з ними спілкуєшся… Їхні родини здебільшого заїхали до Луганської та Донецької області у 30-40-х роках, вже після того, як тут зникло багато українців – їх депортували, розстріляли, знищили голодомором. У мене предки на Волині постраждали від так званого розкуркулювання, «закону про три колоски». Мій прадід побудував власний млин, а потім, у 1944 році, ці визволителі звільнили його від власного господарства та власного млина.

– Чи змінився бойовий дух солдатів? Як я розумію, ротації у вас немає.

– Ми вдома, ми на своїй землі. Звісно, хотілося б поїхати додому та побачити дітей, але ми маємо розуміння – що ми робимо і чому. Я хочу ростити дітей і бачити, як вони ростуть, а не так, щоб мій маленький син казав усім: «Тато там, де бабах». Щоб вони не були змушені жити у сусідній країні – Польщі замість України, бо тут скрізь «бабах».

Я зустрічався і з білоруськими добровольцями. Я розумію, що ми маємо вирішити цю проблему разом. Я до Брестської області в дитинстві по гриби ходив. Пам’ятаю, як білоруські жінки під час збирання грибів та ягід співали народні пісні. Мені було дуже прикро, коли з Білорусі летіли ракети. Я цього не розумію. Якби з України летіли кудись ракети, я взяв би кирку і пішов розбивати всю цю техніку.

– Як будується ваш побут?

– Ну, в принципі, не так уже й погано. То в землянці, то в машині. По різному. Найцікавіше, що до цього звикаєш. Приїжджаєш додому – у мене була відпустка два тижні – розумієш, що ти вдома, але засинаєш та повертаєшся у реальність війни. У тебе уві сні бій, ти шукаєш свій автомат, ти падаєш на землю, бо йде обстріл. Кричиш уві сні, бо йде бій.

«Мамо, мамо, нас тато на руках несе». Довга розлука з родиною та довгоочікувана поїздка додому

Приходько не був удома 8 місяців. Відпустка трапилася лише у листопаді – він поїхав додому у Волинську область на два тижні, туди ж із Польщі до нього приїхала сім’я.

– Якщо до сну в землянці звикнути можна, то чого ж не можна?

– До розлуки з дітьми. Ти можеш пережити розлуку з дружиною – фізичну тощо, але розлуку з дітьми – ні. Вона надсилає мені фото та відео дітей, ти бачиш, як вони ростуть, але ти не з ними. Це найскладніше. Я дуже хочу, щоб мої діти жили у вільній країні, де немає війни, де взагалі у світі немає воєн, але це утопія.

Коли я повернувся за вісім місяців додому в Ковель, я був одягнений не за формою. Коли я зайшов із букетом квітів у салон автобуса [на якому приїхала моя сім’я], проривався через натовп пасажирів, мій старший мене побачив і почав кричати: «Мамо, мамо, тато тут!» Більшість пасажирів дивилися на нас із подивом. Вони мчали через весь автобус до мене. Я взяв їх на руки, виніс із автобуса, старшенький кричить: «Мамо, мамо, нас тато на руках несе». А люди не розуміють: «Тато і тато». Я вже не витримав і сказав: «Чого ви дивитеся? Діти вісім місяців батька не бачили. Тато на фронті був».

З Ковеля я їхав уже у військовій формі. Моя сім’я поїхала мене проводжати. Старший син зрозумів, що з ними додому не поїду. Це відчуття, коли автобус із дітьми їде назад і твій син тобі віддає військове вітання – цього не забути. Це мотивує, це надихає – ти розумієш, чому ти тут.

– Коли ви були на Волині, чи не було у вас дисонансу? На фронті гинуть люди, а тут, за сотні кілометрів від нього, всі живуть, як жили.

– Я збрешу, якщо скажу, що не було. Приходиш у гараж, який ти не відкривав вісім місяців, у ньому стоїть твій старенький «Мерседес», на якому ти волонтерів вісім років, а в сусідньому гаражі смажать шашлики, грає російський шансон. Потім приходиш додому, хочеш побути з дітьми в тиші, а в тебе п’яний сусід вирішив запустити феєрверк, йому хочеться свята. У моєї дружини мама теж військовий медик – вона зараз на фронті – офіцер ЗСУ, дядько теж офіцер ЗСУ, зараз у шпиталі після поранення, а тут якийсь ідіот запускає феєрверки… За тобою біжить дружина та кричить: «Сергію, не чіпай його». Я йому говорю: «Ти навіщо це робиш?» А йому хочеться свят, салютів. Якби не дружина та діти, я б його цим салютом… Кажу: «Якщо тобі хочеться свята та салютів, то поїхали зі мною назад на фронт. Там свята та салюти». Не поїхав щось…

– Зараз ваші дружина та діти перебувають у Польщі. Як їх там прийняли?

– Зустріли дуже добре. У Польщі ніколи не ставили дружині питань про те, чому вона у Польщі, чому вона розмовляє українською. Навпаки, синок [якось у магазині побачив польського військового] каже: «Мамо, дивись, він як тато». Той зрозумів, що [у дитини] батько на війні, і скупив дітям весь прилавок фруктів.

Син нещодавно дзвонить, показує іграшкового крокодила. Запитую, як він його назвав. Він посміхається і каже: «Тату, він як ти – зелений». – «Що я, схожий на крокодила, чи що?» – питаю. Каже: «Так». Зубастий і дуже страшний для окупантів. Дитина розповідає польським дітям, що робити, коли звучить сирена: лягати на землю та закривати голову руками, якщо немає укриття. Якщо є, то треба ховатися у підвал.

«Фізично війна закінчиться, а от усередині людей – навряд чи». Про бойову подругу Олену та ціну перемоги

Я бачу біль свого народу. Війна дала розуміння, хто ми на цій землі. Але не хотілося, щоб у такий спосіб – надто висока ціна. Я бачив розбомблений російською авіацією Ліман, бачив Бахмут. Коли була можливість туди діставатися, я возив туди медикаменти – в Бахмут, Соледар. Навіть командир не знав, куди ми їдемо. Ми їхали на старенькому джипі, буквально за 300–400 метрів від нас прильоти були страшні. Нашу машину теж посікло уламками, але ми їхали – треба було довезти медикаменти. Але найстрашніше було не обстріли, а щоб командир не взнав.

Я не знаю, чи є Бог на цій війні, але я вірю в нього. Я взагалі не мав би з вами розмовляти зараз. Декілька тижнів тому ми їхали на «точку». У нас то спускало колесо, то машина глохла, то ще щось. А «точку», куди ми їхали, накрило. Якби ми не затрималися, ми вже були б мертві.

Якби не низка випадковостей, нас би просто не було. Моя подруга Олена, яка загинула третього вересня, буквально перед цією нашою поїздкою наснилася своїй сестрі-двійнятці. Олена уві сні просила сестру Ольгу, щоб та вийшла зі мною на зв’язок та попросила мене: не їхати на завдання. Вона точно описала уві сні те місце, де був приліт – як на фото, хоча ніколи тут не була. Я думаю, що це вона врятувала нас.

Я досі не хочу сприймати, що її немає. У неї залишилися донька Оксана та син Ярослав. У неї закінчився у травні контракт, вона могла піти на дембель, але залишилася. У неї в роті служив мій троюрідний брат, багато наших знайомих, і вона лишилася. Коли вона евакуювала пораненого, біля неї розірвався снаряд російського танка.

– Як ви з нею познайомились?

– Це було ще давно, на Волині. Нас друг познайомив. Ми в молодості все дружили. Вона пройшла Майдан. Їй кримський беркутівець тоді гумовою палицею зламав руку. «За що ти мене б’єш», – спитала вона. Він їй стис горло палицею і сказав: «За те, що ти сука западенська». Оленка залишилася зі зламаною рукою на Майдані. До цього вона навчалася в поліцейській академії і в одному з беркутівців упізнала колишнього одногрупника. Вона йому сказала: «Ну привіт, пес». Він здивувався і через щит запитав: «Чому це я пес?» – «Тобі сказали стояти – ти і стоїш. Скажуть мене бити – ти мені і другу руку зламаєш».

Коли вона повернулася з Майдану, то це була зовсім інша людина. Вона прийшла до мене в кабінет і сказала: «Сергію, це не просто Майдан, це війна. Я бачила росіян у формі «Беркуту». Потім уже була анексія Криму, потім уже були бойові дії, але вона ще тоді сказала: «Або ми їх, або вони нас».

Оленка з мене взяла обіцянку, коли були бої на Житомирському напрямку – подбати про її дітей. Я пообіцяв, що поки живий, триматиму слово.

Знаєте, що найприкріше? Вона мені не сниться. Мені не сниться мій друг Валерій, який загинув одразу, під Бахмутом. Він боронив Донецький аеропорт. Всю цю війну ми жили душа в душу. Багатьох своїх хлопців я хотів би побачити, поговорити з ними. Я був удома і думав, що поїду до них на могили. Я не поїхав. Я мав час, але я просто не зміг. Для мене вони живі. Я не хочу їх відпускати. Мені боляче, дуже боляче. За Оленку, напевно, найсильніше.

Я б хотів побажати людям миру, спокою та перемоги. Я не знаю, чи я знайду спокій. Фізична війна колись закінчиться, а ось війна всередині нас – не знаю. Чи вона відпустить?

Коли я був у відпустці, мені дружина сказала: «Сергію, ти не тут. Ти зараз на війні». Я не мушу воювати. Ви розумієте? Я маю бути вдома з дітьми. Але якщо вже так склалося, то я не шкодую. Чесно. Нас росіяни показували по своєму телебаченню як якихось відсталих людей, що в нас чи нормального житла ніде немає, а ми взяли і наваляли «другій армії світу». Єдине, чого хочу, щоб наш північний сусід, Білорусь, став народом, а не продавався цим [мерзотникам]. Ми можемо дружити, ростити дітей разом, хрестити їх разом. Жити, зрештою. Не так, як все зараз відбувається. Чи зможу колись пробачити росіян? Не знаю. Фізично війна закінчиться, а от усередині людей – навряд.

Ми маємо якось жити заради майбутніх поколінь. Я радий бачити в себе вдома поляка, білоруса, будь-кого. Тільки без зброї, без танків та ракет.  

Поділитися:

Коментарі

  1. Гарне Інтерв’ю. Бажаю удачі всім нашим бійцям, за береже вас Бог 🙏

  2. В її двоє дітей???зл чого ви таке взяли???та й на полісменку вона не навчалася!

    1. В Олени одна дитина , а хлопчика нема, виправте будь ласка. І вона навчалася в бжду університеті , а того хлопця мєнта бачила в Львові бо її подруга вчилася в університеті внутрішніх справ вона там часто бувала , він поступив після срочки туди .

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *