Історія Ковеля

Стародавні часи

Археологи довели існування на території сучасної Ковельщини поселення мідно-кам’яного віку (сер. III тис. до н. е.). Чимало знайдених артефактів свідчать про життя і діяльність людини у цьому регіоні: крем’яні сокири, серпи та списи.

У стародавні часи тубільці утворювали поселення, які звуться «стоянками». Зазвичай, вони оселялися у захищених водоймами місцях.

Історик та археолог Олександр Цинкаловський стверджував, що на місці сучасного Ковеля виявили багато кам’яних знарядь праці, а також різноманітні бронзові наконечники до списів та римські монети.

У «старому місті» науковці знайшли кілька видовбаних колод-трун з кістками, а на високому березі виявили кераміку XII-XIV століть.

За давньою легендою, першим поселенцем у цій місцевості був вправний коваль. Тому і село, в якому він проживав, назвали Ковле. З часом це слово трансформувалося в сучасну назву – Ковель.

Середньовіччя

У Середньовічну добу в Ковелі існував дерев’яний замок. Однак, до сьогодення він не зберігся. Історики зазначають, що ковельський замок налічував кілька воріт і веж. Вірогідно, він розташовувався на острові поміж Турією і її притоками.

З часом Довкола замку сформувався центр міста, де оселилась знать, шляхта і ремісники.

Тут були навіть гідрологічні споруди для утримання води, яка лилася на великі колеса, чим запускала борошномельний механізм. Тож її використовували для запуску млина та захисту.

Як стверджують корінні мешканці, замок знищила пожежа. Ворота й вежа, які уціліли, простояли до 1805 року і були знищені російським генералом графом Сергієм Каменським.

Cхідні ворота через міст мали вихід на дамбу до вулиці у напрямку Луцька. Тут були облаштовані винні льохи, що давали значний прибуток до міської казни.

У XVI столітті трапилася знакова для Ковеля подія. 24 грудня 1518 року польський король Сигізмунд І Старий своєю грамотою дозволив литовському князю Василю Сангушку cтворити у селі Ковле місто та надав поселенню магдебурзьке право. Він також дав згоду проводити тут два ярмарки щороку – на четвертий день Різдва і на свято Воздвиження Хреста Господнього.

1518 рік довго вважали першою згадкою про Ковель. Однак згодом віднайшли запис 1310 року про народження начебто у нашому місті польського короля Казимира ІІІ Великого. А 2004 року з’ясувалося, що ця дата належить іншому населеному пункту, що має подібну історію.

Йдеться про місто Коваль Влоцлавського повіту (Куявсько-Поморське воєводство, Польща). Саме у ньому, а не в Ковелі, народився король Казимир ІІІ Великий. Це підтвердили матеріали, які привіз краєзнавець Анатолій Сулік з Коваля. А до цього моменту – понад 100 років – ковельчани вважали історію іншого міста своєю.

Вперше 1310 рік, як нібито перша писемна згадка про Ковель, зустрічається у шостому томі «Энциклопедического словаря» видання Карла Крайя (Санкт-Петербург, 1847 рік), редактором якого був Альберт Старчевський.

Цю помилку можна пояснити співзвучністю двох назв. Давня назва Коваля – Ковалє, а Ковеля – Ковлє. Також поселення мали схожі географічні дані. Наприклад, на північний-захід від Коваля розташоване місто Брест-Куявський, від Ковеля в тому ж напрямку також є Брест-Литовський, як його називали в давнину. Також обидва поселення були засновані на островах серед боліт і річок.

Року 1536 Ковель перейшов у володіння королеві Боні. Вже тоді місто мало чимале населення. Тут також була розміщена «Митна комора».

У XVI столітті в Ковелі було кілька цехів: гарбарський, кравецький, кушнірський, м’ясницький, панчошний, пекарський і шаповальський. Оскільки тут розвивалися ремісництво й торгівля, місто швидко зростало.

До Ковельської волості тоді належали два містечка – Жижва і Миляновичі, а також села – Бахів, Вербка, Гойшино, Гриновичі, Дубова, Красна Воля, Куйно, Мощане, Облапи, Скулин, Хотешів, Шайно і багато інших.

Року 1543 містом почали керувати старости. Вони мусили піклуватися про благоустрій, розпоряджатися королівськими прибутками, здійснювати судочинство і розправу над шляхтою і селянами.

Дрібне товарне виробництво забезпечувало потреби місцевого ринку та становило основу міської економіки.

4 червня 1564 року Ковель та його волость перейшли у власність московського князя Андрія Курбського. Він мав дотримуватися литовського статуту й місцевих законів, не порушуючи прав міщан.

Після смерті Курбського поховали у церкві святого Миколая в селі Вербка. Однак археологічні дослідження 1848 року членами Київської Археологічної Комісії не дали змоги віднайти останки князя.

У першій половині XVI ст. в Ковелі була школа, де учитель отримував зарплату (так званий «третій гріш») від церковних треб. У місті ще був притулок для бідних і пристарілих.

В Ковелі того часу перебувало декілька православних церков – Благовіщенська, Воскресенська та інші.

У XVII – на початку XVIII ст. розпочався занепад міста. Польські королі віддали Ковель в оренду. У 1770 році місто перейшло до Дмитра Яблоновського за 18 тисяч золотих і 24 гроша. Через два роки місто отримав воєвода Вацлав-Петро Жевуський.

XVIII – XIX століття

Ковель XVIII століття – це значний ремісничий і торгівельний центр Волині. У місті утвердилися товарно-грошові відносини.

З третім поділом Польщі 1795 року західна Волинь перейшла до складу Російської імперії. Ковель став центром новоствореного повіту. Населення міста з часом все зменшувалось. 1863 року тут проживало 3646 людей.

Видатний письменник і художник Тарас Шевченко у 1846 році здійснив подорож через Волинь та побував у Ковелі. Він відтворив на своїх полотнах багато історичних будівель і могил, зібрав чимало народних оповідань, пісень і казок. Про цю поїздку Кобзар написав у поемі «Варнак».

У першій половині XIX ст. через брак роботи ковельчани залишали центр міста та починали займатися землеробством. Однак, реформи 1861 року стимулювали економічний розвиток міста і дали поштовх для чергового піднесення.

Протягом доби індустріалізації через Ковель проклали залізницю Київ – Берестя (1873 рік)  та лінію Ковель – Люблін – Варшава (1877).

Збудований 1907 року за проектом архітектора Олександра Вербицького, вокзал став візитівкою міста залізничників. За значимістю Ковель був третім містом у Волинській губернії після Житомира та Рівного.

Наприкінці XIX сторіччя зросла продуктивність і торгівля. Згідно зі статистикою 1893 року, у Ковелі було: 15 116 людей, 696 шляхтичів, 13 032 міщан та 1266 селян.

Тут було чимало храмів: чотири православні церкви, костел, сім єврейських домів молитви та синагога. У Ковелі також функціонували: дві школи – для хлопців і дівчат, дві лікарні, де працювало вісім лікарів, і дві аптеки. Тут розміщувалися також єврейський притулок для дітей, друкарня і дві фотостудії.

Доходи міста того року складали 41 122 рублів. Тоді у Ковелі нарахували 384 зареєстрованих ремісників, 269 робітників і 75 челядників. За рік видали 1097 торговельних свідоцтв, а всього у місті працювали 194 крамниці.

Основним товаром на ковельському ринку було дерево, яке Турією сплавляли до Гданська. Однак, така прибуткова діяльність винищувала великі простори лісу та згубно впливала на екологію.

Початок XX століття

Революційні настрої у Російської імперії не оминули Ковеля. За прикладом інших регіонів, містяни також стали на шлях боротьби проти царизму.

У жовтні 1903 року почали страйкувати місцеві залізничники. Вони вимагали повалення царату і проголошення демократичної республіки.

В Ковелі все частіше почали ширитися ідеї соціалістичної держави. Тоді з-за кордону через місто пересилалися до Росії заборонені видання. У жовтні 1904 року в Ковельському повіті й місті знайшли 30 випусків газети «Искра», а також матеріали другого з’їзду Російської соціал‑демократичної робітничої партії (РСДРП).

Міжвоєнний період

Протягом українсько-польської війни 1918–1919 рр. Ковель перебував у епіцентрі бойових дій. Тоді ж відбулася битва за місто залізничників, коли УГА та армія УНР заволоділи ним, але пізніше їм довелося відступити.

Згідно з умовами Ризького мирного договору 1921 року, Ковель перейшов до складу Польщі. Як свідчить перепис населення того року, тут проживало біля 21 тисячі людей. Левова частка населення займалася ремеслом, сільським господарством, торгівлею і працювала на залізниці.

Одразу після цього розпочалися утиски українців. 21 травня 1921 року волинський воєвода Ян Кжаковський видав наказ про заборону української мови в навчальних закладах, державних і громадських установах. На Волині, як і по всій Західній Україні, почалися ліквідації українських шкіл, газет і навіть церков. Корінних мешканців регіону не приймали на службу в держустанови. Українська мова стала забороненою.

1 жовтня 1933 р. Ковель розширили за рахунок частини довколишніх громад, сіл, урочищ та хуторів:

  • Вулька Ковельска гміни Старе Кошари – колонії Малинівщина, хутора Юридика, урочищ Колодне, Хвости, Підбуще і Груди;
  • Дубова гміни Несухойже – хутір Мокрі Нивки;
  • Вербка гміни Несухойже – хутір Гірка.

Радянізація Ковельщини

В ніч з 20 на 21 вересня 1939 року розвідувальний батальйон 45-ї стрілецької дивізії здобув місто без бою. Дві тисячі польських військових утекли на захід.

Цього ж місяця революційний комітет реорганізували у тимчасове управління Ковельського повіту. Всі магазини та підприємства взяли під робітничий контроль. На виробництві запровадили 8-годинний робочий день. Безробіття ліквідували.

У Ковелі доволі швидко встановився революційний порядок. Новій владі вдалося налагодити роботу магазинів, підприємств, лікарень і шкіл. Продовольчий відділ Тимчасового управління забезпечував безперебійне постачання продуктів харчування.

Радянська влада «подбала» також і про культурні впровадження. У жовтні 1939 року вийшов перший номер газети «Прапор Леніна» (нинішня назва – «Вісті Ковельщини»). Відновили роботу кінотеатри, де почали транслювати радянські кінофільми.

Євреї у місті

Року 1939 єврейська громада Ковеля налічувала 17 тисяч осіб – пів Ковеля. Однак, після приєднання Волині до Радянського Союзу в Ковелі припинилося організоване єврейське громадське життя через нетерпимість «совєтів».

Тільки незначна частина єврейського населення міста зуміла вчасно евакуюватися. А вже 28 червня 1941 року Ковель окупувала німецька армія, яка розпочала геноцид.

У перші дні після захоплення міста тут було знищено близько тисячі євреїв. За розпорядженням окупаційної влади було створено юденрат з 12 осіб.

21 травня 1942 року німці створили два гетто. Одне – для працездатних людей і їх сімей (десь 8 тисяч осіб), а друге – для інших євреїв куди помістили близько 6 тисяч осіб.

З 2 по 4 липня 1942 року всіх ув’язнених з другого гетто вивезли за межі Ковеля і знищили. 19 серпня цього року окупаційна влада почала вбивати мешканців з першого гетто.

У травні 1942 року за допомогою двох представників єврейського підпілля, які прибули з Варшави, у гетто створили групу опору. Останніх мешканців гетто Ковеля вбили 6 жовтня 1942 року.

6 липня 1944 року Червона армія зайняла Ковель. У місто повернулося близько 40 євреїв.

У 1970 році в Ковелі жило десь 250 євреїв (50 сімей). За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, євреїв у місті вже не було.

Німецька окупація

Німці зайняли Ковель 29 червня 1941 року. Вони гнали по місту військовополонених. Всередині колони ковельчани кидали харчі. Більшість конвоїрів на це не звертали уваги, проте деякі кричали, погрожували зброєю і стріляли вгору. Полонених відводили на територію зруйнованого заводу «Монополь», який був огороджений колючим дротом.

Згодом їх перевели у концентабір «Штандк» № 301, що на вулиці Брестській, та в район «Горки» (сьогодні – вул. Володимира Кияна). Тут щодня від виснаження й голоду помирало 150-200 бійців та офіцерів. З жовтня 1941 по 1942 роки було розстріляно 12 тисяч військовополонених.

Вся влада в Ковелі тепер належала німецькому гебітскомісаріату та поліцейському гарнізону.

За чотири роки гітлерівці знищили 35 тисяч жителів Ковеля і військовополонених, зруйнували три тисячі будинків.

Відбудова Ковеля

Радянські війська увійшли в місто 6 липня 1944 року Ковель.

Одразу після цього партійні і радянські органи відновили роботу в місті. Почалося відродження господарства. Тоді було вкрай важливо відбудувати залізничний вузол, оскільки через нього мали прямувати військові ешелони для армії. Завдяки спільних зусиллям військових і робітників вже на шостий день через станцію курсували поїзди. На одинадцятий день ковельчани почали ремонтувати паровози та вагони.

Незабаром розпочали роботу пошта, млин, маслозавод, дві пекарні та їдальня. Місто дістало воду. Жителі розчищали вулиці та ремонтували будинки. Тут особливо відзначилися жіночі бригади.

У місті споруджувалися нові будинки, перш за все – для залізничників. Навколо залізничної станції почав формуватися житловий мікрорайон, який згодом назвали «другий Ковель».

Розпад Союзу в Ковелі

Демократичний рух, який на початку дев’яностих поширився в Україні, не минув Ковеля. Ще у 1989 році тут почали створювати місцевий осередок Народного Руху України. Цим місто завдячує, зокрема, інженеру-геологу Андрію Мостиському.

У Ковелі створили міське Товариство української мови, яке пізніше очолив Адам Поляк. Почав формуватися осередок асоціації «Зелений світ», ініціатором якого стала Марія Хотинська. Діяла також філія Української Гельсінської Спілки під керівництвом Володимира Осіюка.

В умовах незалежності

Розпад Радянського Союзу та проголошення незалежної України мали неабиякий вплив на життя ковельчан. Обране народом керівництво держави проголосило курс на здійснення економічних і соціальних реформ.

Однак сподівання на краще життя не справдилися так швидко. У 1992 році розпочалася гіперінфляція, що зумовило підвищення цін і зростання вартості послуг. Тоді ж було введено в обіг купони багаторазового використання, що викликало напругу в суспільстві.

Міська влада працювала над вирішенням нагальних проблем. Для того, щоб на фоні дефіциту товарів захистити ковельчан від спекулянків, було відновлено торгівлю за талонами.

У 2001 році реконструювали ковельський залізничний вокзал, а також провели електрифікацію ділянки Ковель – Ківерці, що дало змогу скеровувати до міста новий вид тяги – електровози та електропоїзди. 24 грудня 2018 року в Ковелі відбулося урочисте погашення маркованого художнього конверта «Ковель. 500-річчя отримання Магдебурзького права».