Герой нашого часу Владислав Бакум – ковельчанин, якого досі не повернули з полону

03.11.2024 в 09:45 · 5 хв читання

19 жовтня на рідну землю повернули 95 українських військовополонених. Серед них – 34 азовці. Однак волинянка Тетяна Бакум у списках на обмін свого сина так і не побачила. Її Влада досі тримають російські окупанти, вже майже два з половиною роки. 25-річний боєць – ковельчанин, якого досі не повернули з полону.

Під час останнього обміну додому повернувся друг Влада – військовий з Ковеля Андрій Богдан, ще раніше – ковельчанин Владислав Оксеньчук. Усі троє знайомі з дитинства. Разом відвідували різні гуртки, як стали старшими – проходили вишколи на базі ковельського осередку ПП «Національний корпус», – повідомляють «Волинські новини».

Певно, ці військові навчання і стали для нього поштовхом піти захищати Україну
– міркує мама полоненого Владислава Бакума

Після дев’ятого класу Влад вступив до Ковельського промислово-економічного фахового коледжу, обрав робітничу спеціальність – ремонт автомобілів та двигунів. Потім навчався на заочному в Луцькому НТУ і вже паралельно служив в «Азові». Найбільшим досягненням для хлопця було те, що він пройшов курс молодого бійця та отримав шеврон «Азову».

Про військову справу, згадує мама Тетяна, Влад і не мріяв.

Він ніколи не казав, що хоче воювати. А коли вирішив піти до «Азову», запевняв мене, що там не воюють
– пригадує ковельчанка

Однак доля розпорядилась інакше. У 2019 році Влад пішов в АТО, захищав Світлодарську дугу, але пробув там недовго. Опісля поїхав на Львівщину вчитися управляти БТРами, а вже зовсім скоро знову повернувся в Маріуполь.

Як приїздив додому, завше приносив мені букети. Щоразу, на будь-яке свято, на день закоханих, на день ангела, завжди
– зринають щемливі спогади мами

У 2021 році у Влада закінчувався контракт, однак, аби звільнитись разом з Андрієм Богданом, який доєднався до «Азову» на рік пізніше, хлопець контракт продовжив. І розпочалась повномасштабна війна.

Пані Тетяна згадує: ще в грудні вона говорила з сином про вторгнення рашистів. І Влад наполягав:

Мам, війна буде…

Тоді хлопці були в Маріуполі. 86 днів захисту. 82 дні у повному оточенні. Без ліків. Без їжі. Без зброї.

У нього завжди все добре, є що їсти, в нас все є, в нас все гаразд, повернуся живим і здоровим, не переживай
– пригадує синові слова

Трохи більше молодий воїн розповідав своєму татові, який, до слова, на другий день повномасштабного вторгнення пішов воювати у 100-ту бригаду.

Я буду Героєм, космонавтом… Цю цитату я прочитала у його записничку ще зі школи. Ми весь час з неї сміялися, але це виявилось ніби віщим посланням. Бо він справді став Героєм
– зітхає матір полоненого бійця

З початком великої війни Влад став дзвонити все рідше. Востаннє сімʼя спілкувалася з ним 12 травня, напередодні того страшного та неочікувано довгого полону.

Я намагалася розпитати в нього хоч щось, просила скинути фото, але він відповідав тільки плюсиками. Певно, тоді вже передчував щось недобре і готувався до полону
– розмірковує мама

16 травня – перший вихід з «Азовсталі» в полон. Серед українських захисників – і Влад з Ковеля.

Нам обіцяли три-чотири місяці, але, на жаль, це перетворилося в роки…
– констатує мама

Про те, що син в полоні, жінка дізналася із соцмереж. Спершу хлопців направили в Оленівку на Донеччині. Як пригадує пані Тетяна, найскладніше було, коли вона дізналась про тамтешнє масове вбивство полонених. Тоді російські терористи вбили 53 українських захисників.

Ми не знали, що з нашими дітьми. Я плакала. Чоловік приїхав зі служби, щоб мене підтримати. Це було дуже важко. В той день я була на роботі, коли це все дізналася. Ледь дійшла додому. Вдома я вже нічого не могла робити, тільки ридала, кудись дзвонила, щось читала. Але знайомі потім передали, що Влад живий…
– пригадує Тетяна Бакум

Відтоді жінка не минала жодної акції щодо деблокади Маріуполя. Одну з перших вони організували у Ковелі. Далі почали їздити до Луцька, Рівного, Львова, Києва та навіть до Польщі, де влаштували мітинг під стінами російського посольства.

Щоразу, коли під час обмінів звільняють азовців, Тетяна намагається з ними звʼязатись, аби дізнатись хоч дещицю про свого сина.

Коли хлопці виходять з полону, я завжди маю якісь новини про сина. Казали, що дуже схуд, про щоденні тортури, знущання, недоїдання, голод, холод…
– розповідає жінка

Тетяна вже встигла поговорити зі звільненим Андрієм Богданом. Хлопець ділиться, що її Влад, попри майже два з половиною роки полону, жартує та підбадьорює хлопців.

З його мамою ми стали найкращими подругами. Війна нас зблизила. Ми з нею пройшли весь цей біль, усі ці тортури. Раніше були просто знайомими, лиш віталися, а спільна біда зблизила…
– зауважує Тетяна Бакум

Уже близько місяця посеред Ковеля висить плакат з їхніми синами. Тетяна наголошує: важливо, аби люди бачили та пам’ятали, якою ціною ми сьогодні живемо.

Акції треба проводити, треба нагадувати. Тому що вони не повинні зникнути з поля зору, з нашого інформаційного простору, щоб люди доєднувались до акцій, щоб пам’ятали, щоб знали
– зазначає вона

Тетяна зізнається: дуже часто візуалізує зустріч з сином. Особливо уві сні, де Влад приїжджає серед ночі та стукає у двері.