«Інвалідність – не привід зупинятися», – рукодільниця-кондитерка з Ковельського району

16.05.2024 о 11:38 · 7 хв читання
Фото: «Ратнівщина»

Історія Анастасії Поляк із села Тур Ковельського району – це історія про диво Господнє, бо пережити стільки хвороб, випробувань і повернутися до звичного життя, радіти дітям, розвивати улюблену справу, дарувати людям солодощі неперевершеного смаку та прикраси неймовірної краси – це нереально.

Про це пише газета «Ратнівщина».

Настя після закінчення школи вступила до Рівненського професійного училища ресторанного бізнесу і торгівлі, де здобула освіту кондитера п’ятого розряду, отримала диплом з відзнакою. Навчитися випікати солодощі професійно вона мріяла з дитинства. На той час цієї справи мало де навчали. Жінка пригадує, що курсів чи уроків випічки саме короваїв узагалі ніде не було.

Мені було 19 років, коли почала робити випічку на замовлення по всьому району. Бувало, робила і по сім весільних короваїв у чотири різні села одразу. Паралельно робила і тортики, і кенді-бари. Траплялося, що й відмовляла замовникам, бо було постійно дуже багато замовлень

– розповідає Анастасія
Фото: «Ратнівщина»

Паралельно з улюбленою справою розвивалося й особисте життя. У сім’ї Анастасії та Федора підростала донечка Даринка. Поряд із батьками чоловіка збудували будинок.

Всі ми добре пам’ятаємо, як починався ковід. Масова істерія, повна невідомість і в кожного власний страх смерті. У той період страшні життєві випробування розпочалися і в сім’ї Поляків. Настя під серцем носила другу дитинку. Незрозуміло чому причепилася якась інфекція. Постійно підвищена температура, повна знемога, супутні хвороби. Ратнівські лікарі робили все, що могли, але результату не було.

Скерували до Луцька. Там теж лікарі не могли зрозуміти, що відбувається в організмі жінки. Вагітність розвивалася нормально, а симптомів хвороби було стільки, що вони одразу підходили до кількох важких недуг. З лікарні в лікарню, від лікаря до лікаря, а стан постійно гіршав. Обстеження, дослідження, аналізи… Зрештою встановили страшний діагноз – септичний шок, спровокований завмиранням плоду.

Фото: «Ратнівщина»

Органи та системи Анастасії були настільки уражені інфекцією, що вона впала в кому. Шансів на життя було мало. Усі розуміли, що в будь-який момент вона може померти. Сподівалися тільки на Боже диво.

Після штучної вентиляції легенів у мене розпочалася бактеріальна пневмонія, а з нею і ковід. Місяць в реанімації, майже тиждень у комі…

– пригадує жінка

Зараз вона усміхається і каже, що лікарі кількох обласних лікарень досі її пам’ятають як людину, яка повернулася з того світу. Рідним вони вселяли надію на краще, а самі розуміли, що її немає.

Нечасто зустрінеш людину, яка була в комі, але вижила, відновилася і живе повноцінним життям. Тож розпитують в Насті, чи пам’ятає бодай щось з того періоду, коли була на волосині від смерті. Вона каже, що нічого не відчувала, але їй постійно снилися лікарняні палати, досі пам’ятає ті стіни, стелі, білі простирадла, які тоді були перед очима. У якийсь момент прокинулася, як після довгого сну, не розуміла, де вона і що відбувається, а навколо стояло багато лікарів і щось між собою говорили.

Кома вплинула на пам’ять. Настя довго відновлювалася після часткової амнезії. Каже, що дивувалася з фотографій, які їй показували, не одразу згадала якісь побутові речі, наново до всього звикала, а деяких людей, з якими в житті мало перетиналася, і зараз не пам’ятає.

Коли її тіло було прикуте до реанімаційного ліжка, місця собі не знаходили рідні. Під реанімацією чергували мама і сестра. Чоловікові батьки вдома гляділи донечку, а Федір намагався заробити якусь копійку, бо на ліки йшли страшні гроші. Настя розповідає, що мама ще й досі не стримує сліз, коли згадує той пекельний місяць коми та повернення до життя доньки.

Фото: «Ратнівщина»

Жінка потроху поверталася до звичного життя. Невдовзі Федір та Анастасія дізналися, що в них знову буде дитинка. З любов’ю і трепетом жінка виносила й народила Софійку. На дев’ятому місяці вагітності у неї почалися серйозні проблеми в роботі опорно-рухового апарату. Це стало наслідком усіх попередніх хвороб. А коли донечці виповнився місяць, лікарі поставили остаточний діагноз: асептичний деформувальний некроз та кокс-артроз обох кульшових суглобів другого-третього ступеня, тобто руйнування обох кульшових суглобів.

Після всього пережитого болі у ногах і проблеми в роботі опорно-рухового апарату вже не здавалися жінці такими страшними. Минуло якраз два роки відтоді, як рідні разом з лікарями молилися й боролися за її життя. З надією, що хворі суглоби вдасться хай не вилікувати, то бодай підтримати, жінка перепробувала всі варіанти лікування: приймала дорогі закордонні хондропротектори в пігулках та ін’єкціях, їй кололи плазму безпосередньо в суглоби, але це все не принесло користі. У 25 років вона стала інвалідом ІІ групи, без милиць пересуватися вже не могла, не те, що взяти на руки дорогих серцю дітей.

Єдиним виходом із ситуації була тотальна заміна суглобів (ендопротезування), на яку треба було зібрати 250 000 грн. Заощадження, які були в родини, пішли на тривале лікування всіх попередніх хвороб. Настя пригадує, як соромилася звертатися до людей по допомогу, як мозок постійно пронизувало відчуття відчаю, безпомічності, безпорадності. Але перспектива терпіти постійний біль і опинитися в інвалідному візку була ще страшнішою.

Через постійний біль вона не могла ні спати, ні щось робити по дому, ні погуляти з дітьми. Затяжна депресія переслідувала її.

Врешті-решт вона наважилася написати допис у Фейсбук з проханням про допомогу на протезування. Мабуть, усі, хто тоді той допис прочитав, перейнялися долею молодої жінки. Бо вже наступного дня Настя написала на своїй сторінці, що збір закрито. Щобільше, сума, яку пожертвували для неї небайдужі люди, вдвічі перевищувала потрібну. Анастасію прооперували, а надлишок коштів віддали двом жителям Заболоттівської громади, які потребували хірургічного втручання.

Від щирого серця дякую всім небайдужим, хто допоміг мені стати на ноги. Заради моїх маленьких дітей я мусила підійматися, їм потрібна здорова мама, щоб у майбутньому підняти їх

– каже вона

Після операції минуло вже півтора року. Реабілітація тривала шість місяців. Жінці довелося вчитися ходити наново. Це було непросто. Але кожен безболісний крок радував і давав надію на майбутнє. Поряд завжди був чоловік, який пережив найбільше – він бачив, як дружина мордується від болю, як сумують за нею донечки, радів кожному новому крокові на замінених суглобах і завжди йшов поряд.

Фото: «Ратнівщина»

Війна усіх нас вивела зі стану рівноваги, але це подружжя знало точно, що їм треба вставати, насилу робити кожен крок, але йти далі, не зупинятися. 14 березня 2023 року Анастасія після довгої паузи опублікувала пост:

Я знаю ціну звичним речам. Для мене зараз просто погуляти на вулиці з моїми маленькими донечками, тримаючись за ручку, а не за милиці, велике щастя! Щастя просто приготувати обід самостійно, походити туди-сюди по кухні, нагнутись без болю, взяти, що потрібно. Щастя дійти самостійно до маршрутки. І в магазин. Самостійно. Не під руку. Не з милицями. Щастя просто бути без болю. Ходити, лежати, спати. Кожен день такого життя протягом року зводив з розуму. Я знаю все про безпомічність, безвихідь та страждання 24/7. І тому зараз я знаю всьому ціну. Елементарним речам, які, на перший погляд, такі звичайні, але зараз стали для мене найважливішими.

Бо в нашому житті, як завжди, ми цінуємо, коли вже втратимо…

Понад два роки я не займалася кондитерською справою і була впевнена, що більше ніколи не повернуся до неї. Змирилася з цим. Найголовніше, що жива і здорова. Я не можу робити короваї через їх велику вагу – навантаження мені протипоказані. Та зовсім випадково відкрила в собі талант робити біжутерію.

Одного разу знайшла старе розплетене мамине намисто, і мені прийшла ідея щось із нього зробити. Так створила першу прикрасу для волосся. Це була шпилька. Ця справа мене дуже затягнула і переросла в хобі. Це мене відвертало від думок та болю. Зараз роблю на замовлення різні дитячі бантики, весільні прикраси, віночки українські з фоамірану та багато іншого. Також захоплююся зефірною флористикою. Потроху беру замовлення на тортики. Моє хобі – це постійний розвиток. І нехай перед тобою зачиняються одні двері, відчиняться інші! Інвалідність – не привід зупинятися!»

– констатує Анастасія

Кажуть, Бог кожному дає по силі. Якщо оглянутися на те, скільки страждань за плечима в цієї тендітної жінки, здається, витримати таке неможливо. Вона пригадує це все, як страшний сон, радіє життю, дякує за нього Богові, лікарям, людям, які не залишили наодинці з бідою, і чарівно усміхається, коли в коридорах обласної лікарні її впізнає медперсонал як «унікальний випадок», якого ніколи в них не було раніше, і дай Боже, щоб ніколи не було у майбутньому.

Поділитися:

Пов'язані теми

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

X
X