Минуле – як гіркий полин

...

Як добре, що тепер Польща – миролюбна країна. Українці там працюють. Дружимо, обмінюємось досвідом…

Про це пише Валентина Остапчук у газеті «Вісті Ковельщини».

«Але давайте заглянемо в ХVІІ століття. У цьому нам допоможе історичний роман Валентина Чемериса «Фортеця на Борисфені» (Борисфен – так звався тоді Дніпро), виданий в 1993 р. у Києві. У ній розповідається про події, на Придніпро­в’ї, починаючи із 1637 р. і аж до того часу, коли продовжив боротьбу Богдан Хмельницький.

Книга читана й перечитана, ніби їй 100 років, а не чверть віку. Бо цікава. Це – наша сумна історія. Автор спирається на історичні документи-універсали, що зберігаються в архівах.

…Фортеця Кодак (розташована за 10 км нижче сучасного м. Дніпра) збудована польським урядом у липні 1635 року з метою ізолювати Запоріжжя і Дон від України, перекрити вихід до Чорного моря і перешкодити втечі селян на Запорозьку Січ від гніту панів. А вже в серпні 1635 року запорозькі козаки під проводом гетьмана Івана Сулими оволоділи фортецею.

vg.rodkom.org

Січ була переповнена і ще поповню­валась селянами, які прибували цілими загонами. Серед них був і урядник Полтавського охочеконного полку Гордій Чурай (батько Марусі Чурай, яка стала легендою, залишивши у спадок нам багато пісень, що сама складала і співала).

Відомих ватажків Судиму, Остряницю, Павлюка, Гуню поляки боялись. Вже не одна битва була в них за плечима. Тому й виставляли супроти запорожців у кілька разів чисельніше військо. В одному з боїв прорахувались повстанці, і Судима з Павлюком потрапили в руки ворога. Ціною свого життя Судима врятував Павлюка і на святу справу благословив, а собі гірку долю вибрав. У Варшаві на майдані кат його четвертував. Тепер Павлюк мстив за пригноблених, четвертованих і скалічених. Збирав усіх під своє крило.

– Або волю здобудем, або кістьми ляжемо, – було на вустах у кожного, хто приєднувався до нього. А шляхта все міцніше зашморг затягувала, За не­покору жорстоку кару несла людям. Навіть у страшному сні не привидиться таке. Старі й малі, жінки втікали від жовнірів у церкви, шукаючи порятунку. Але їх і там наздоганяла смерть. Живцем спалювали. Вогнем і мечем йшли через Україну, залишаючи після себе згарища. А ще голод був, бо пани, відступаючи, палили хліб, щоб людям не дістався.

Павлюкові універсали піднімали всіх, хто бажав мстити ворогам за рідну землю, за Україну, знедолену, забиту, зацьковану, у ярма запряжену. Йшла сила проти сили. Зустрілись під Кумейками, де й відбулась історична битва 1637 року. Польським військом керував польський гетьман Микола Потоцький. Назустріч від Мошен йшло не збіговисько, як думали поляки, а козацьке військо, поділене на сотні й полки, під бунчуками й пра­порами. Але сталось непередбачуване. Вітер був спільником ворогів. Вони підпалили всі стіжки сіна, заготовлені селянами, і дим поповз назустріч повстанцям. Він, а не кулі і ядра ворога, зупинив їх. І ще болото, яке трапилось на дорозі. Кумейки так жарко горіли, що сніг шкварчав. Вітер гнав густий дим на козацьке військо, стало важко дихати. Пекучий попіл сліпив очі.

І повстанці почали відходити на вигідні позиції, звичайно, не без жорстокого бою, який не вгавав ні на мить. Ворогам здавалось, що б’ються не тільки живі, а й мертві. Земля була залита кров’ю. Шість тисяч українців полягло в тому бою, склали голови за волю під Кумейками.

…Нині на тому місці лежить великий камінь з пам’ятною табличкою про битву з поляками 1637 р. Це – своєрідний музейний куточок на природі – курган як братська могила.

З хвилюванням пишу, бо це – моє рідне село на Черкащині.

…Битва продовжувалась з великими втратами ворога до самих Черкас. Не маючи надії зломити опір повстанців силою зброї, Микола Потоцький запропонував перемовини, і під час їх було схвачено ватажків. Жорстоко карали всіх, хто попав їм у руки: четвертували, на палі садили. Продовжували боротьбу інші ватажки. Отже, не скорили. Через 10 років по загибелі Гордія Чурая, Павлюка почалась Велика Визвольна війна проти польського панування на Україні. І пісня Марії Чурай «За світ встали козаченьки» стане маршовою піснею козацьких військ. А далі – не легше.

…Всі знають з історії, чим закінчилась боротьба на чолі з Богданом Хмель­ницьким. Згадаймо і повстання «Коліїв­щини» 1768 року під проводом Гонти і Залізняка у поемі Шевченка «Гайда­маки».

Чорним смерчем пройшлась Друга світова війна. Чого тільки варта була операція «Вісла», коли українське населення виселяли з насиджених місць. Добре, що 3 серпня 1990 року верхня палата польського парламенту – Сенат – засудила це насильство.

Операція “Вісла”

А ось ще фрагмент з війни… У село Капітулка Володимир-Волинського району 1944 року прийшла поліція польська. Кілька сімей без пояснень розстріляли. Дитя сховалось у бочку і через 10 літ розказало про ту подію.

Краєзнавець Федір Панасюк згадує, що його дивує неправда, про яку говорять поляки. Він був свідком тих подій і не розумів, чому так. Пам’ятає, як із криниці діставали тіла закатованої сім’ї Ткачуків, серед них 5 дітей. У селі Верба за 2 роки вбито 78 українців і 4 поляки. А очевидець Степан Кравчук згадує, що вбивці прокололи немовля багнетом (газета «Волинь», 22 лютого 2018 р.). 14 березня 2019 р. у цій же газеті читаємо: «18 березня 1944 року польські батальйони Армії Крайової вбили і замордували понад 80 жителів села Запілля Любомльського району, а потім спалили його. Згоріла й церква. Щоб не чути було крики катованих, поляки включали гучну музику. І почали розправу. На дереві повісили чорний прапор. Той день для Запілля став справді чорним. Чоловікам поспускали штани, руки зв’язали колючим дротом.

Почали допитуватись, хто входить до УПА. Рубали сокирами, кололи багне­тами, відривали нігті, розпорювали животи і насипали в них пісок. Підпалили із замордованими клуню – так намага­лись замести сліди злочину.

Потім село пограбували і спалили. У вогні згорів і Свято-Миколаївський храм. Останки замордованих поховали на міському кладовищі. Про цей злочин польські історики воліють не згадувати.

Така ж доля спіткала й село Гуща: спалено майже повністю і вбито більше 40 його жителів. Теж Любомльський район.

Ми сумуємо за жертвами і засуд­жуємо вбивства невинних людей – українців та поляків.

Хай ніколи не повториться щось подібне. А порозумітися можна лише правдою, взаємопрощенням і щирим примиренням.

Валентина ОСТАПЧУК

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.