У 92 роки Любов Карасовська з Ковельщини вишила сорочку воїну, який втратив обидві ноги

Лікарка від Бога, вишивальниця з великим серцем і авторка кількох книг. Це про Любов Федорівну Карасовську. Їй – 92. У її очах – мудрість, у словах – виваженість, у руках – майстерність. Жінка, котра і в поважному віці не припиняє творити. Нещодавно вишила сорочку для пораненого воїна. Бо її життя присвячене людям. Воно сповнене вдячністю від пацієнтів, яких колись врятувала. Сьогодні вона – берегиня українських традицій. І щодня своїми діями доводить: справжня сила – у любові!

Про це пише Любов Хвас у газеті «Волинь».

Її життя присвячене людям

Я, знаєте, не люблю без діла сидіти, – починає розмову Любов Федорівна, а я помічаю початий вишиваний рушник на столі. – Коли мене кликали жінки на лавочку поговорити, не йшла, то не для мене. Я краще щось почитаю, повишиваю чи на дачу поїду…

Вишиванням особливо захопилася уже на заслуженому відпочинку, зізнається співрозмовниця, коли часу стало більше на заняття для душі. І ми разом захоплено поринаємо у її життєві спогади, сповнені тепла, болю й перемог, пройняті духом епохи й особистої сили, виковані часом, надією і працею.

«Вже у 8-10 років до мене пів села ходило, щоб… «полікувала»

Народилася у селі Байківці, тоді це був Голобський район. Була наймолодшою донькою серед 5-ох дітей, двоє з яких померли. Вона теж з’явилася на світ кволим немовлям, тож батьки поспішали її охрестити, побігли до церкви навіть імені не знаючи. Священник сам обрав їй ім’я – Любов. І воно стало дороговказом та головною рисою у її житті.

За Польщі Люба закінчила перший клас. Згодом прийшли совєти, війна охопила Україну, затим – німецька окупація, діждалися звільнення… Навчання то було, то не було. Хоча два роки школярка втратила, та вчилася старанно, з великою жагою. І у 1951-му закінчила 10 класів. Вирішила здобувати вищу освіту.

Я дуже хотіла стати медиком, – розповідає Любов Федорівна. – Пам’ятаю, як у восьмому класі до нас прийшли дві медсестри робити уколи. Були в таких біленьких, накрохмалених, гарно випрасуваних халатах. Я й подумала – все, буду тільки лікарем. Та й по роду через покоління мені, мабуть, це передалося. Бо моя бабця по батьковій лінії була знахаркою, хоч я її не знала, вона померла до мого народження. І я ще в дуже ранньому шкільному віці, у 8 – 10 років, якось знала і відчувала, що зробити і як вилікувати, наприклад, гнійні рани – чиряки, до мене пів села з цим ходило. Чи як в око щось потрапить, або скалки вміло витягала. Наука мені подобалася, тож твердо надумала вступати у Станіславський медінститут (нині – Івано-Франківський. – Авт.). Мати пошила торбу в дорогу і я поїхала. Здавали тоді шість екзаменів. Був конкурс – четверо на місце. У селі не вірили, що проста дівчина поступить. Пам’ятаю, як потім розповідали дівчата з Хмельниччини, що вони приїхали здавати документи босі.

Зустріли чоловіка на порозі університету, а він виявився директором (нині ректор. – Авт.). І він їх сам повів у приймальну комісію.

Я кажу, що він побачив і зрозумів, що з цих дівчат будуть лікарі такі, як треба. З нами ж училися різні: були нафуфирені, розмальовані, шуби мали дорогі… А мені як пошили репсове плаття з білими ґудзиками і комірцем, то я весь час у ньому і здавала екзамени.

День, коли отримала довгождане повідомлення про зарахування до омріяного медінституту, пані Любов пам’ятає, як зараз:

Йдемо ми з матір’ю з одного боку дороги, а поштарка – з другого. А між нами женуть корови колгоспні, їх так багато! Вона кричить мені: тобі є лист зі Станіслава! А нема як добратися до неї через тих корів (сміється, – Авт.) От я нарешті беру конверт, відкриваю, а там пише: «Приїжджайте на заняття». І я кричу на весь голос: «Ура!». Така велика радість, знаєте, була…

«Найголовніше у лікарській праці – поставити діагноз»

Нині Любов Федорівна – лікар вищої категорії, відмінник охорони здоров’я, кандидат медичних наук. Її мудрість і досвід стали школою для багатьох. Навчаючись в інституті, вона готувалася стати хірургом, і повернутися на Волинь. Але їй сказали, що тут такі спеціалісти є. Тоді обрала фах ЛОРа. На 6-му курсі молода дівчина уже досить успішно приймала пацієнтів поряд із лікарем.

Її здібності оцінили і пропонували залишитися на кафедрі та працювати над дисертацією. Втім, вона відмовилася, бо понад усе прагнула лікувати людей.

Повернулася у Ковель і розпочала трудовий шлях як дільнична терапевтка та викладачка у медичному училищі. Віддавалася справі з усім серцем: сумлінно готувалася до занять, ділилася знаннями, досвідом, любов’ю до професії. І навіть сьогодні колишні студенти впізнають Любов Карасовську на вулицях, зупиняються, дякують за мудрість, розуміння та підтримку. Бо і в лікарні до неї була черга пацієнтів. Адже чітко і вміло встановлювала діагноз. Це, каже, найголовніше у лікарській праці.

Коли проходила медичні курси у Львові та Києві, там помітили її професіоналізм та величезний багаж знань і підказали зайнятися дисертацією. Тоді Любов Федорівна завідувала інфекційним відділенням. Під її керівництвом вісім років поспіль відділення було кращим у лікарні, займало перше місце. Тож водночас із роботою писала і наукову працю на тему інфекційних хвороб. Цей шлях, звичайно ж, був непростий. Треба було перечитати безліч фахової літератури, вітчизняної та іноземної, вивчати досвід колег… Старанність і любов до медицини привели до успіху: наукову роботу високо оцінили під час захисту в медінституті у москві. Тож там пропонували їй, уже професіоналу з науковим ступенем, лишатися працювати. Але не погодилася, її більше вабило рідне місто Ковель. І, повернувшись, з повною самовіддачею, вірністю своєму покликанню, натхненно допомагала оздоровлюватися волинянам.

Бог бачить, я ніколи нікому не зробила зла, навіть тій людині, яка мені, бувало, пакостила. Не кляла ніколи, тільки у важкий час просила: «Господи, дай сил витримати». І мені він, видно, допомагав. Бачите, ще досі держить мене на світі

– каже лікарка

Безперечно, й тому, що Любов Федорівна рятувала життя багатьом людям, виходжувала пацієнтів з любов’ю. У її згадках щемних та вражаючих історій – безліч! Не раз до лікарки підходили просто на вулиці колишні пацієнти чи їх рідні, щоб подякувати, подяки писали і в газети.

Запитую: що, на Вашу думку, є найважливішим для успішної праці медика: талант, інтуїція, сучасні досягнення та технології, які нині значно полегшують робити діагностику?

Треба все-таки наполегливо вчитися, – не задумуючись, відповідає Любов Федорівна. – Без фундаментальних знань дуже важко бути справжнім фахівцем.

Чотири книги життя: історія рідного села та лікарські будні

Всестороння цікавість до життя, захоплення читанням книжок і хист до письма з часом привели Любов Карасовську до нового особистісного утвердження – творчості. Під її авторством вийшло чотири книги. Про життя.

Пригадує, коли забрала стареньких батьків до себе, зрозуміла з болем, що рідне село занепадає. Дедалі більше ставало хат-пусток… А про його буття ніхто нічого не знає і не дізнається. Відчула, що не може стояти осторонь і вирішила дослідити його історію. Для себе і для людей.

Спочатку, думаю, довідаюсь про свій родовід, – каже Любов Федорівна. – Виявила багато цікавого і почала глибше пізнавати і шукати. Дослідження зайняло дев’ять років. Їздила сама у село, збирала інформацію, у людей просила старі фотокартки, опитувала мешканців. Раз на тиждень бувала в обласному архіві в Луцьку. Також відвідувала архіви в Житомирі та Києві, філію парламентської бібліотеки та історичну бібліотеку діаспори. Найбільше цінної інформації я знайшла у Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського. Легендарний історик Олександр Цинкаловський писав, що в 1777 році в селі Вілька Радошинська почали будувати церкву. Але я знайшла у Вернадського документи, які свідчать, що вже в 1629 році в Радошині і у Вільці Радошинській було 30 «димів» (тобто: господарств, що платили подимний податок). Це означає, що село існувало значно раніше. Цікаво, що в той час хати з димарями вже оподатковувалися….

І якщо вам хтось і зробив щось зле – зробіть йому добре, і вам на душі стане легше

Ось так і народилася книга, яка називається «Вілька Радошинська – наша колиска, а Байківці – наша надія». Праця дослідниці не залишилася непоміченою. Обласна адміністрація виділила кошти на видання книги, а також знайшлися спонсори. У 2008 році було випущено 500 примірників.

Ще одна особлива книжка спогадів – «З клятвою у серці» – побачила світ у 2012 році. У ній авторка щиро й проникливо описує свій життєвий шлях: напружену працю, лікарські будні, постійне навчання, розвиток, радощі за врятовані життя та болючі переживання втрат. Це – погляд зсередини на щоденну працю людей у білих халатах, на покликання, що не завершується із закінченням робочої зміни.

«Домашня медична енциклопедія», яку написала Любов Карасовська у співпраці з сином – лікарем Віталієм, а також книга «Лікуймося дарами природи» – справжні знахідки для щоденного використання вдома. У них зібрано практичні поради, які допоможуть людині зорієнтуватися в складній ситуації й надати необхідну допомогу собі чи близьким.

Особлива вишиванка для воїна Василя

Я вміла і вишивати, і в’язати з молодості, така я є – майстриня на всі руки, – захоплено розповідає пані Любов, коли говоримо про улюблені рукоділля. – Пам’ятаю, будували гараж, і я разом із чоловіками сиділа зверху, забиваючи цвяхи. Одна жінка, йдучи повз, тоді запитала, сміючись: «То ви хто – лікар чи будівельник?». А мені завжди хотілося все знати і все вміти робити…

Вийшовши на заслужений відпочинок уже в поважному 71-річному віці, Любов Федорівна ніколи не сиділа без діла. Її щоденне життя, наповнене сенсом і турботою. Закохана в книжки, вона багато читає, особливо – історичну літературу. Душевну радість їй дарує дача – справжній простір спокою й натхнення. Вона дбайливо вирощує різні рослини, знає безліч корисних порад і для садівників. Та чи не найбільшим скарбом у її вільному часі є вишивання – хобі справжньої українки. Узори хрестиком ожили на її рушниках, подарованих церкві. Вишила сорочки для сина, невістки, онука та його дружини, для двох правнучат. Вони, наче обереги, свідчення турботи, любові і безцінного міцного родинного зв’язку.

Є у цьому переліку ще одна, особлива вишиванка, яку створила рукодільниця нещодавно – для пораненого воїна Василя. Любов Федорівна поділилася цією щемкою історією:

Я знала його сім’ю. Матір цього хлопця померла, коли він ще був маленьким школярем, і батько так і не одружився. Як почалася війна, Василь пішов служити. Рік чи два тому, коли приїхав у відпустку, він підійшов до мене, каже: «Ви, мабуть, мене не пам’ятаєте? Я – Василь». Коли він сказав чий син, я, звісно, пригадала… А не так давно почула, що він на фронті втратив обидві ноги. Коли дізналася про таку біду, то передала батькові певну суму грошей, хай, кажу, у Василька ноги швидше відростають. А потім подумала: що ще я можу зробити? І вирішила вишити йому сорочку.

Запитала, які кольори йому подобаються. Василь відповів, що хоче чорне і червоне. Купила потрібний матеріал, дуже спішила, щоб сорочка була готова до Великодня, адже хотілося зробити йому приємність. І встигла йому подарувати до свята… Знаю, що вона припала Василькові до душі…

«Робімо людям тільки добро»

Життя людське зіткане з різних кольорів і епізодів: зі світлих днів та барвистої втіхи, і з болючих випробувань та сірих нелегких подій.

У пам’яті 92-річної Любові Федорівни виринають ніколи не забуті тривожні дитячі спогади від часів Другої світової війни:

Ой, як нам важко було: батько пішов в армію, брата, якому ще не було й шістнадцяти, німці забрали на роботу до Німеччини. А нас оголосили «ворогами народу»… Через те, що один із двоюрідних братів – вони були сиротами і жили з нами – пішов у повстанці… Обідрали нас до нитки. Я досі пам’ятаю, як сильно хотілося хліба…

Дорога життя Любові Карасовської сповнена високою мораллю, мудрістю та щирою людяністю. Ось вичитую слова з її книги, які, думаю, є і будуть цінними у будь-який час:

Хочеться дати людям просту пораду: будьте людьми. Не робіть нікому нічого того, чого не хотіли б, щоб робили вам. Це – щира порада від людини, яка прожила досить тривалий період свого життя і яка переконана в тому, що потрібно робити людям тільки добро. Не шкодуйте ні часу, ні якихось матеріальних витрат. Воно вам окупиться сторицею. І якщо вам хтось і зробив щось зле – зробіть йому добре, і вам на душі стане легше.

Любов ХВАС