Мама полеглого воїна з Ковельського району стала на захист України замість сина

У березні 2022 року проводжала на війну свого єдиного сина Івана із села Щедрогір Забродівської громади мати Наталія Маковецька, а чоловіка – молода вагітна дружина Інна Маковецька. А вже у травні їх приголомшила звістка про те, що їхній дорогий Іван героїчно загинув.

Проте ніхто не очікував, що історія цієї згорьованої через війну родини матиме таке неочікуване продовження: Наталія Маковецька, мати загиблого героя, нещодавно пішла до лав ЗСУ, щоб вигризти Перемогу, про яку так мріяв її син. Про це пише газета «Ратнівщина».

З перших днів війни їй була небайдужа доля України і всіх хлопців, які стоять на її захисті. На той момент єдиний син Іван з дружиною Інною після закінчення Переяслав-Хмельницького університету і проходження строкової служби жив та працював у столиці. Донька Ольга з сім’єю живе у Щедрогорі.

Коли синові зателефонували з військкомату, він не роздумуючи сказав, що мусить їхати. Дружина Інна пригадує, як йому повідомили, що він може бути вдома, аж доки виповниться рік з моменту його демобілізації зі строкової служби. У рідному селі він записався в терооборону, але коли зі Щедрогора мав від’їжджати автобус з добровольцями, швидко зібрав речі, сказав, що в нього немає часу чекати, що мусить їхати просто зараз, і чи не останнім забіг у автобус, що від’їжджав.

Дружина просила дочекатися дзвінка з військкомату, але всі вмовляння були марними. Картини звірств рашистів у Бучі, Бородянці не давали йому спокою. Він постійно повторював, що не хоче, щоб ця біда спіткала і його сім’ю.

А далі була щемлива картина прощання, яку пам’ятають усі, хто того дня проводжав рідних на війну. Інна забігла в автобус і вмовляла чоловіка:

Вань, будь ласка, тобі ж подзвонять! Тоді підеш. Не їдь зараз! Ти нам потрібен

А він міцно обійняв дружину і відрізав:

Кохана, я мушу їхати зараз! Я вас люблю! Я повернуся з Перемогою

– поцілував, пригорнув її до грудей, а потім автобус рушив

Іван Маковецький був стрільцем 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Брав участь у боях в Житомирській, Київській, Миколаївській та Запорізькій областях. І весь час перебував на зв’язку з коханою. Інна пригадує, що дзвонив додому, як тільки з’являлася така нагода. Побратими розповідали, що не раз вилазив то на дах будинку, то на дерево, щоб зателефонувати.

Він був прикладом того, як треба любити рідних. За тиждень до своєї загибелі сказав дружині, що хоче, щоб донечку звали Улянкою. За татовими словами її й назвали, от тільки народилася вона через п’ять місяців після того, як він загинув, – 11 жовтня 2022 року.

Хай де він був, його скрізь любили. Він заповняв собою, своїми жартами та сміхом весь простір. Ваня був найдобрішою людиною, яку я знала, це підтвердить кожен, хто був із ним знайомий. Завжди з позитивом і піснею

– пригадує з трепетом у душі Інна

А поки Іван воював на нулі, у Щедрогорі як могла допомагала армії його мама. Односельчани згуртувалися навколо збору гуманітарної продукції для військових. Наталія Максимівна двічі на тиждень приносила випечений власноруч руками хліб, і щоразу по 20-24 буханки. Люди дивувалися самовідданості жінки, а вона казала:

Когось нагодую я, а може, хтось нагодує мою дитину

Пекучим болем увірвалася в серце матері звістка про те, що її Іванка вже немає. 18 травня 2022 року стало днем, який змінив усе її життя. Плакала, тужила, мужньо зносила все, що їй приготувала доля. І щодня по кілька разів топтала стежку до могили сина, бо тільки там у щирій молитві відчувала полегшення. Із сил вибилася зовсім. Смерть сина підкосила її здоров’я. Близькі люди пригадують, що вона насилу піднімала відро з водою на другий поверх у школі, щоб помити підлогу (працювала прибиральницею у місцевому ліцеї), але жила. І людям своєї слабкості не показувала. Була «залізною», «сталевою», «бетонною» – якою завгодно, тільки не слабкою.

Боліло в грудях, коли стикалася з людською байдужістю, намагалася гнати від себе чутки тих, хто ніколи її не зрозуміє, і нікому не бажала зла. Знала, що відчуває те саме тільки той, хто втратив у цій війні свою дитину. І що більше чула про загиблих на війні земляків, то більше терзала душу несправедливість: так не має бути! Мирні, ні в чому не винні українці не мають гинути!

Усім серцем прикипіла до внучечки Улянки, бо вона – все, що залишилося в неї від її Іванка. А коли через пів року після смерті сина пішла у засвіти й мама, яку доглянула до смерті, зважилася на важливе рішення – вона піде в армію. Рідні її порив не сприйняли. У 50 років, переживши таке потрясіння, не маючи будь-якого військового досвіду, – це ризиковано.

Якщо вже мама щось надумала, то переконувати в протилежному її марно. Вона така, як був Іван. Чи то Іван був такий, як вона. Вже після його смерті я зрозуміла, наскільки він на неї схожий – і зовні, і характером, і навіть у побуті. Вона навесні сказала нам, що піде в армію, а восени повідомила, коли її вже мають відправити

– розповідає невістка Інна

Під час телефонної розмови на питання, чому вона так вчинила, жінка коротко й чітко відповіла:

Я пішла, щоб здійснилася мрія Івана, щоб продовжити справу сина. Він хотів повернутися з Перемогою. Якби могла, пішла би з ним з перших днів, але мусила доглянути маму

Рішення про участь у війні не прийшло до Наталії Максимівни спонтанно. Перш ніж стати до лав ЗСУ, мусила підготуватися фізично. Тренувалася вдома як могла, бо розуміла, що не зрівняється з 20-30-річними чоловіками: бігала, підтягувалася, робила присідання.

Уже перед відправкою в навчальний центр Наташа зайшла до мене. Усі біди і радощі я проживала разом з нею, бо мені небайдужа доля її родини. Я запитала, чи впевнена вона, що робить правильно. Зараз багато чоловіків уникає служби в армії. А вона відповіла: «Хай уникають, а я піду. Я там потрібна. Може, це й мало, але 120 разів присісти вже можу. Я тренуюся…» Таких мужніх жінок я у своєму житті не зустрічала

– говорить Щедрогірська староста Раїса Панасюк

Наприкінці грудня 2023 року Наталія Маковецька поїхала у місце призначення. У місцевому храмі святої праведної Анни відслужили молебень, священник Сергій Шамайло благословив жінку на успішну службу і благополучне повернення додому. Зараз вона перебуває у навчальному центрі, після чого нестиме службу в 100-й бригаді Сил територіальної оборони.

Твердо і впевнено Наталія Максимівна розповідає, що має величезні фізичні навантаження, але це її зовсім не лякає. Каже, що в пригоді стала фізична підготовка вдома. Зізнається, що бачить гірше, ніж 20-річні товариші по службі, але бігає нарівні з ними. Вона з позитивом дивиться у майбутнє, чітко бачить свою роль у цій війні, знає, що хтось мусить її зупинити. Готова до будь-яких потрясінь, бо гірше, ніж вона вже пережила, не може бути. А рідні молять Бога, щоб повернув її живою додому з тією Перемогою, якої так і не побачив син Іван.