Олена Мерзлякова: «Найменша допомога – це крок до Перемоги»

21.04.2022 11:16

«Давайте поспілкуємося після Перемоги. Зараз багато роботи. Та й не на часі, мабуть…», – відповіла мені на пропозицію взяти у неї інтерв’ю одна моя знайома волонтерка, жителька села Поворська,  яка вже чимало років допомагає людям, що потрапили в складні життєві обставини. Сьогодні вона є однією з тих багатьох, хто стоїть за спиною військових та допомагає.

«А про кого зараз писати, як не про вас, волонтерів? – запитала я у неї. – Звідки, як не від журналістів, людям дізнатися про тих, хто, можливо, зможе і їм допомогти в скрутну хвилину?». І, зрештою, розмова в нас вдалася. Знайомтеся – волонтер Олена Мерзлякова.

– З перших днів війни моя ціль як волонтера, як українки – допомагати ЗСУ, місцевим військовим частинам. Старалася забезпечувати продуктами, медикаментами, речами першої необхідності. Єдине, що важко дістати – бронежилети, каски, форму. Але сьогодні вже й у цьому напрямку є певні напрацювання. 

Волонтерка Олена Мерзлякова з донечками-помічницями Веронікою та Ярославою. Фото Ольги Стеблевець

Підтримуємо бійців тероборони. Печемо печиво, збираємо продукти, плетемо сітки, ріжемо бинти. Вдалося налагодити плідну співпрацю з міськрайонною організацією «Червоний Хрест» на чолі з Людмилою Стахорською. Особлива моя вдячність – команді волонтерів «Червоного Хреста», яка цілодобово на «посту». Дякую вам за людяність й порядність!

Сьогодні співпрацюємо у ще одному напрямку: впритул займаємося забезпеченням продуктами харчування наших бійців на передовій. У ці надскладні для України дні згуртувалася уся наша Поворська  громада – живемо одним життям, працюємо злагоджено та солідарно. Ми робимо все можливе, до чого можна долучитися, бо знаємо, що навіть найменша допомога – вже крок до Перемоги. Тож величезна вдячність моїм землякам.

Осторонь цього, як й інших добрих справ, не залишаються наші підприємці. Зокрема, фінансову підтримку в моїх проєктах надає директор ПП «АГРО-В» Андрій Хоміч.

Не менш важлива й інша підтримка – моральна. Маленькі поворчани підтримують захисників України своїми малюнками, від щирого серця записуючи на них свої побажання для наших воїнів. Видно, що діти вірять, що кожен малюнок принесе нашим бійцям на передовій гарний настрій, наснагу і силу захищати Україну. І так воно є…

– Олено, а хто випікає печиво?

– Печиво печуть мої односельчани з Поворської ТГ. Моя старша донька Вероніка у тому числі. Власне, вона вже кілька років разом зі мною на волонтерській стежині: бере участь в усіх наших проєктах.

Аби передати енергетику великого празника Воскресіння Христового українським бійцям на передовій, запустили новий флешмоб «Паска для наших захисників». Вже з дочкою стали до роботи. Щиро дякую нашим активісткам, котрі долучилися до цієї справи, а також запрошую усіх бажаючих приєднуватися до нашого флешмобу.

– Я зрозуміла, що допомога українській армії сьогодні – на першому місці?

– На першому місці для мене – усі, хто потребує допомоги. Це й одинокі пенсіонери – їм намагаюся допомагати уже кілька років. 

Не маю права сьогодні забувати й залишити без підтримки малозабезпечені, багатодітні сім’ї, що опинилися в складних життєвих обставинах. Час від часу допомагаю їм продуктовими наборами, одягом, засобами гігієни. Допомагаю за їхньою потребою. Серед моїх підопічних – дітки з обмеженими можливостями. Їм важлива не тільки матеріальна підтримка, але й увага, любов, небайдужість оточуючих. Вони так само радіють маленьким подаруночкам, сюрпризам. Їхні позитивні емоції – це моя розрада, найвища нагорода. Це спонукає, мотивує мене як волонтера найбільше. Щиро дякую місцевим підприємцям, котрі долучаються до цієї справи і дарують діткам маленькі миті щастя.

Нині роботи значно додалося, адже в Поворську з’явилося багато вимушених переселенців з інших областей, які потребують реальної підтримки, яку, на жаль, не завжди з ряду причин спроможна надати місцева влада. Тому допомагаю, чим можу: продукти (зокрема дитяче харчування), засоби гігієни, матраци, ковдри, постільна білизна, дитячий одяг – все, що їм на разі потрібно. В основному все це надає «Червоний Хрест». 

Намагаюся допомагати й переселенцям, котрі знайшли тимчасовий прихисток у Ковелі. У сільській місцевості з продуктами простіше, а от у місті людям з цим важче, тому не можу їх обминути увагою.

– Як вирішили стати волонтером?

– Волонтерила усе своє свідоме життя, хтось завжди був під моєю опікою, бо ніколи не могла обійти стороною чиюсь біду, не могла залишити без допомоги людей, які її потребували. А от, як кажуть, з головою волонтерство «затягнуло» десь років вісім тому. Трохи згодом створила групу взаємодопомоги у Фейсбуці, і з того часу все «закрутилося». 

Вже зо два роки намагаюсь опікуватися одинокими бабусями нашої територіальної громади. Зокрема, літніми мешканками села Іванівка, до якого немає ніякого транспортного сполучення, де немає магазину, амбулаторії. Допомагають їм продуктами, медикаментами наші чуйні земляки з-за кордону, які завжди відгукуються на мої прохання і роблять все можливе, аби полегшити життя пенсіонерів.   

– Що Вам дає волонтерство?

– Позитивні емоції, мабуть… А ще душевний спокій, рівновагу. Водночас, комусь допомігши, ніби енергією заряджаюся: хочеться діяти далі, шукати можливості допомогти ще комусь. Я не можу не допомагати – давно вже зрозуміла, що це моє покликання. А як жити не за покликанням? Стараюся бути потрібною. А це, гадаю, найголовніше для людини. У цьому мене підтримують чоловік, діти.

– До речі, про дітей. Донька Вероніка, як і Ви, займається волонтерством?

– Моя донька – моє надійне плече у всіх починаннях. Вона підтримує зв’язок з місцевим «Червоним Хрестом». Все робимо разом: пакуємо, скуповуємося, відвозимо допомогу. Разом відвідуємо центр соціально-психологічної реабілітації, що знаходиться у Ковелі в мікрорайоні «Сільмаш». Там отримуємо перелік потреб і потому стараємося їх реалізувати. Й це виходить завдяки допомозі небайдужих людей. 

До діток у гості моя Вероніка збирається з особливим піднесенням. Завжди старається влаштувати маленьким вихованцям центру невеличке свято. От якось у переддень Нового року вона зі своїм однокурсником (навчаються в Ковельському промислово-економічному коледжі) вирішили провідати діток: подарунки, веселощі, цікаве спілкування. А що ще потрібно діткам в новорічні дні? 

Залюбки їде з нами на гостину до діток й молодша моя донечка Ярослава. Її з нетерпінням чекають й наші бабусі. Кажуть, що вона для них, як сонячний промінчик.

– На Вашу думку, що має і що не має робити волонтер?

– Волонтер має робити все від щирого серця. Це має іти зсередини. Це не професія, не спосіб заробітку, а поклик душі.

Що не має робити? Те, що роблять у деяких містах, наприклад, продають гуманітарну допомогу в інтернеті. Це просто неприпустимо для мене як для людини, принизливо як для волонтера. Це випадки, про які мені неприємно говорити, але вони, на жаль, навіть сьогодні мають місце.

– Що за ці довгі роки запамяталося найбільше?

– Важко сказати. Хоча, знаєте, мої старші сини дуже трепетно ставляться до своїх сімей, діток. Мабуть, завдяки тому, що якось, коли вони були у підлітковому віці, ми разом відвідали дитячий будинок в Ківерцях. Це були мої перші спроби благодійництва. Тоді вони роздавали діткам солодощі, а малюки не злазили з їхніх колін, пригорталися до них, тулилися. І першими словами, що мені сказали мої хлопці, повертаючись додому, були: «Яка це може бути мати, що кидає своїх дітей?». Ця поїздка вразила їх до глибини душі. 

У мого старшого Олега двоє діток, то він пилинки з них здуває, знає кожну їхню болячку, кожен їхній крок. Молодший Давид покохав жінку з дитиною, але це тепер його донька. Адже чужих дітей не буває – усі вони наші. Цей вислів сьогодні має надважливе значення. Бо маємо сумний результат страшної війни: тисячі дітей залишилися сиротами, стикнулися з жахіттями війни. Робити так, щоб дітки сміялися, а не плакали, раділи сонечку й весні , а не боялися – це наше спільне завдання. Легко сказати, але складно зробити, проте сьогодні потрібно прагнути до цього. Всіма силами прагнути…

Розмову вела Вікторія ЗІНЧУК

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.