Півтора місяця провели в окупації: історія родини з Запоріжжя, яка живе у Ковельському районі

Третій рік у Ковельському районі проживає родина Кікотів. Донька з племінником і батьками провели в окупації у Запорізькій області, звідки родом, півтора місяця. Потому наважилися виїздити на підконтрольну частину України.

Суспільне дізнавалося як родині вдалося виїхати з окупованої російськими військами території, чим займаються на Волині та що думають про сусідство із Білоруссю.

Прихисток у селі Мельники на території Шацької громади родині надали знайомі їхнього онука Данила, котрий зараз живе та навчається у Львові. 54-річна Оксана Кікоть працює вчителькою початкових класів, 80-річний Іван та 78-річна Раїса Кікоті – на пенсії.

Разом із родиною Оксана Кікоть проживала в селищі Чернігівка Бердянського району Запорізької області. 26 лютого 2022 року туди увірвалися російські війська.

Бої велися в Мелітополі, Токмаку, і тоді до нас зайшли, окупували. Спочатку цілий тиждень було страшно. Нас, напевно, сплутали з іншою Чернігівкою, бомбили, оточили і ми думали, що нас повністю розстріляють, але потім колона розвернулась і пішла на Маріуполь

– пригадала переселенка

Перший час в області життя було схожим на виживання, говорить Оксана Кікоть. З її слів, люди панікували, всюди були черги: на АЗС, біля банкоматів, у магазинах.

В нас взагалі нікого не було, поліція виїхала, тому що був наказ на підконтрольну частину України. І в Бердянську військ вже не було українських. Ніхто не вірив, люди були у паніці. В магазинах все виміталося, вигрібалося. Ціни були надзвичайно бєшені, життя було на виживання. Спочатку було страшно, а потім звикли

– сказала жінка

5 квітня 2022 року в селище Чернігівка заїхали чергові російські транзитні колони. Оксана Кікоть зазначила: заїхали триста танків і російські військові, які зайняли територію.

Земля гуділа під ногами, світу білого не видно було. Знову кажуть, що поїхали Маріуполь бомбить. Був звичайний недільний день. Ми побачили, що біля нашого будинку і батьків, де школа-інтернат, яка була порожня, заїхали туди окупанти. Вікно у спальні виходило на інтернат, виходиш, а там їх повно. Зала розташовувалась на іншу сторону будинку. Тоді вони зняли прапор і все пішло

– додала переселенка

Російські солдати ходили по хатах у селищі та шукали в цивільних людей зброю, говорить 80-річний Іван Кікоть, який до війни працював директором музичної школи.

Емоції… це тяжко. Що за 50 років нажили, то все забрали… Я був тоді на фазенді, коли вони заходили у складі 6 чоловік. Наверху кулемет стоїть, а 5 людей ходить по хатах. Зайшли у зал, а я вимкнув світло. А вони кажуть: «Немає світла, тоді не підемо». Потім вийшли надвір, а вони кажуть: «Что ето?» Кажу: «Пасіка» – «Ооо, мед, ми зараз меду наберемо». Кажу: «Якщо відкриєте, то без руки залишитесь». Він до мене автомат підставив. Кажу: «Ви у нас непрошені гості»

– пригадав чоловік

Кікоті розповіли, що до них зателефонували родичі з-за кордону і попросили вивезли онука. Спочатку родина поїхала у Запоріжжя, а згодом дісталися села Мельники, що на Волині у Ковельському районі. Дорога була довгою: усього було 12 блокпостів, на яких проводили перевірку кожної людини.

Спочатку не пропускали. Приїхали у Запоріжжя, і ми дуже були раді. Потім на евакуаційному потязі виїхав спочатку до Львова. А потім їхали зі Львова автобусом і сюди у Шацьк. Зустрів господар, батько Стаса. Вони вже чекали нас

– сказала Оксана Кікоть

80-річний Іван Кікоть зазначив: як приїхали у Мельники, то спершу налякалися, адже навпростець до кордону з Білоруссю 4-5 кілометрів.

Ми від орків втікали, але не знали, що тут другі орки – білоруси. Думаю, оце ми попали. Чути постріли і як проходять навчання. Страшнувато… Ми не звикли до такого лісу. Як сонце, то весело, а як отак пасмурно, то сидиш і ніби решітка

– говорить пенсіонер

На Волині третій рік, однак все одно тягне додому, зазначила 78-річна Раїса Кікоть.

Білорусів боїмося, а раптом… Місцеві кажуть: «Вони сюди не прийдуть, бо тут болота». А зверху? Ось буквально кілька днів тому шахеди літали.. Що хоч може бути… Прожили все життя, старались, зробили ремонт у квартирі, утеплили, аби на старості жити спокійно. Зрештою ми лишились на бобах: ні гроша, ні житла, нічого не має

– додала пенсіонерка