«Ворог хоче нашої смерті, а ми маємо жити», – ковельчанин Віталій Пясецький

08.08.2022 11:32
Віталій Пясецький / Фото: Перший

Існує безліч міфів, пов’язаних із війною. Їх легко підхоплюють і поширюють у всіх можливих соцмеражах та месенджерах.

Військовий Віталій Пясецький допоміг розібратися з деякими з них, – пише сьогодні Перший канал соціальних новин.

Чи справді кидають солдатів «без зброї на танки»? Чи дійсно військові проти, щоб цивільні люди відпочивали у час війни? Чи правда, що на фронті не воюють жителі Донбасу? Чи всі чоловіки повинні йти в армію, а військові-матері залишатися вдома? Чи можна говорити, що «гинуть найкращі»? Чи варто вірити прогнозам, що війна скоро закінчиться?

Про це й не тільки – у нашому матеріалі. Далі – пряма мова.


Довідково. Віталій Пясецький живе у Ковелі. Десантник. Входить до складу 81-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ Збройних сил України.

Воював за Донецький аеропорт. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. З початку повномасштабного вторгнення – знову на фронті.


«8 років війни ми профукали»

Оскільки після демобілізації я проходив щороку підготовчі збори у ЗСУ, був в оперативному резерві, то вже 23 лютого отримав повістку.

Спершу потрапив у 80-ту десантно-штурмову бригаду на Миколаївщину. Через місяць мене перекинули у 81-шу окрему аеромобільну бригаду, яка дислокується на Донеччині.

Я очікував кращої підготовки армії. Буду відвертий: 8 років війни ми профукали. Наше командування, суспільство, держава

Мали б бути якісь склади із забезпеченням, при чому не на території, яка межує з ворогом. Склади не заповнені. Армія не готова. 

Нас вдягали в камуфляжі армій багатьох країн світу. Бронежилети, каски – зі світу по нитці. Так само зараз є з цим проблеми.

Разом з тим жоден військовий із тих, кого я бачив особисто, не поїхав на виконання бойових завдань без броніка, каски й аптечки. Навіть на початку війни. У когось були краще укомплектовані аптечки, у когось гірше, але у всіх були.

Звісно, якщо є щільні обстріли, то підвезти необхідне стає проблемою. Навіть поранених та загиблих, доки не зменшиться або не припиниться обстріл, ніхто, будучи при здоровому глузді, не забирає. Бо росіяни не дивляться, медик чи ні – знищують всіх.

Публікація за темою: Осколки й залишки дерева досі витягують з ран: історія бійця з Ковельщини

«Якщо хлопці в окопах, а поруч нема гармат – це нормально»

Була низка повідомлень у соцмережах про те, що когось «кинули без зброї на танки». Такі моменти є.

Знаю про випадки, коли добре підготовленому спецпідрозділу наказали воювати проти десятка танків і різної техніки, маючи при собі лише легке стрілецьке озброєння й кілька гранатометів. У таких умовах, якщо підрозділ вступить у бій, буде знищений.

Підготовка військовослужбовця державі обходиться дуже дорого. Навіть з економічної точки зору краще відійти.

Коли зустрічаються фрази «нас кинули з автоматами проти артилерії», отут я вже фільтрую інформацію. Піхота стоїть із легким стрілецьким та якимось протитанковим озброєнням. 

Гармати ніхто на передок не висилає. Вони розташовуються в тилу – за 5-10-15 кілометрів. Є певна дистанція, на якій вони працюють по своїх цілях. Якщо підійдуть ближче, будуть знищені

Тому, коли хлопці кажуть, що перебувають в окопах, а поруч нема гармат – це, в принципі, нормально.

Просто мають бути компетентні офіцери і добре налагоджений зв’язок (з чим теж є проблеми), щоб у потрібний момент викликати підтримку артилерії.

Віталій Пясецький / Фото: Перший канал соціальних новин

«Якщо будемо оскаржувати кожне рішення офіцерів, програємо війну»

Неправильні рішення офіцерів демотивують більше, ніж перевага ворога в техніці чи живій силі. Кожна помилка – це життя солдатів. Десятки, сотні втрат.

Буває так, що керівники дають накази, які можна вважати злочинними. Це не стосується мого підрозділу, але знаю про такі випадки від побратимів. Їх, на жаль, багато.

Наприклад, коли кажуть складом неповної роти (60 людей) лише зі стрілецьким озброєнням заходити в село, де вже закріпилась ворожа рота у складі більш ніж 100 людей за підтримки бронетехніки й артилерії. Я вважаю цей наказ злочинним, тому що він виливається у втрати кількадесят людей.

Не буду називати цей підрозділ. Надіюсь, що це рішення будуть розглядати компетентні органи.

Треба розуміти певну дилему: якщо ми будемо кожне рішення командира оскаржувати і розглядати через якісь інстанції, ми програємо цю війну.

Це спричинить бездіяльність. Командиру буде легше сказати: «Відійдіть», ніж прийняти рішення, за яке потім засудять.

Солдат не бачить всієї картинки, всього поля бою, він може іноді не усвідомлювати, що стоїть за цим наказом. Але хотілося б, щоб наші командири на рівні офіцерів, комбатів, комбригів більше цінували особовий склад.

Все залежить від конкретних людей і в кожному підрозділі по-різному. Але судячи з втрат, яких можна було уникнути, не скрізь цінують солдатів.

«Зараз суспільство більш консолідоване, ніж у 2014-му році»

Я себе звинувачував у тому, що в 2014-му році розпочалася війна. Бо не підтримував Майдан. Жив у парадигмі, що «слов’яни – братні народи», які мають триматися один одного. Не вірив, що росія може напасти на нас. Коли був окупований Крим, усе стало очевидним.

Такі люди, як я, в масовому явищі й спричинили цю війну. Відповідальність лежить на кожному, хто не розумів, хто наш історичний ворог, у публічній сфері говорив російською, віддавав перевагу російській музиці, купував російські книги, ходив у російську церкву.

Чим швидше всі усвідомлять це, тим швидше будуть зміни і перемога.

Досі нема масового переходу церков з РПЦ до ПЦУ. Хлопці зі сходу, які служать зі мною, дивуються, що на Волині така ситуація. А волиняни думають, що це нормально

Зараз суспільство більш консолідоване, ніж у 2014-му році. Тоді ворожа пропаганда вкинула меседж «незрозуміла війна». Багато хто вживав цей термін.

Зараз все абсолютно зрозуміло. Якщо хтось досі не розуміє – це «вата».

Ті люди з Донбасу, які в 2015-му році запитували: «Зачем ты сюда приехал?», пишуть мені: «Головне, щоб наше місто не було окупованим». Перейшли на українську мову. Таких багато.

Коли твій дім зносить ворожа ракета, то вже більшість усвідомлює, звідки обстрілюють.

Щодо настроїв військових, то не бачу особливих змін. І тоді були, і зараз є хлопці, які рвуться у бій. Так само як були і є ті, хто не готовий до певних завдань.

Багато солдатів не очікували, що війна дуже жорстка. Люди пройшли підготовку на полігоні. Постріляли. Приїхали на фронт. А там немає таких пострілушок. Потрібно просто закопуватися. Куди б не приїхав, скрізь копаєш окопи.

Працює потужна артилерія ворога. Наша теж працює, але їхня переважає кількістю і тому криє більше. Це теж впливає на здатність виконувати поставлені завдання.

росія – це держава-терорист

Відверто кажучи, перед початком війни у мене була думка, що російська армія навчилась воювати за ці роки.

Своєму брату, який живе в росії, я сказав: «У вас нема армії. Я думав, що ви вмієте воювати, а у вас з часів Другої світової ніяких змін нема. Ви просто зносите міста з мирними жителями. На все пофіг».

Мій товариш воював в Ірпені. Розповідав, що наші воїни з крупнокаліберних снайперських гвинтівок повиводили з ладу їхні БМП і БМДешки, а тоді піхоту просто вибивали – без техніки вона не вміє воювати.

По факту росія – це держава-терорист. Чому хтось стає терористом? Є якесь угруповання, яке не може військовим чи політичним шляхом досягти якихось цілей, тому його учасники вдаються до терору. Залякують мирне населення, щоб воно натиснуло на владу і та пішла на поступки чи капітулювала. росія діє аналогічно

Чому б’ють у центр Вінниці, де нема ніяких військових об’єктів? Щоб залякати.

У будь-якій іншій європейській країні це призвело б до протестів. Люди вимагали б зробити будь-що, аби не вибухали автобуси чи метро. В Україні все працює по-іншому. Ми стаємо більш жорстокими.

Взагалі жорстокість – це погано, але в цьому випадку це краще, ніж паніка й поразка.

росіяни не мають мотивації воювати. Їх заохочують лише гроші, але це стосується тих, які приїхали з найбідніших регіонів і не змогли себе ні в чому реалізувати

Про що можна говорити, якщо окупанти з наших загиблих солдатів знімають берці, шкарпетки, фліски, білизну. Для них забезпечення українців – це щось за межею.

Віталій Пясецький / Фото: Перший канал соціальних новин

Треба бути ідіотом, щоб вестися на їхню пропаганду і вірити, що вони несуть добро для російськомовних, адже вони знищують якраз ті регіони, де найбільше людей говорять російською.

«Не знаю, чи вистачить духу битися до останнього патрона»

У 2015-му році я був у таких обставинах, коли хлопці говорили, що зроблять що завгодно, аби не потрапити в полон.

Казали, що підірвуться на гранаті, застреляться і тому подібне. Коли ти доходиш до певної межі, за якою стоїть вибір: або ти загинеш, або здасишся, то полон не такий страшний.

Я проти того, щоб при першій нагоді здаватися в полон. Треба боротися. Але якщо вже так складаються обставини – це точно не зрада

Я не знаю, чи вистачило б у мене духу битися до останнього патрона.

Ну грохну я ще якогось орка, а далі загину. Я не знаю, яке я рішення ухвалив би, і тому вважаю, що не можна засуджувати тих, хто вирішив здатися.

Заяви про те, що в армії «нема людей зі Сходу» – це міф

Люди чомусь розцінюють армію як виправну колонію. Хтось щось накоїв – його «відправляють» на передову.

В армії потрібні вмотивовані, компетентні, розумні люди, які можуть стати ефективними військовими.

Там не потрібні порушники громадського спокою, моралі чи ще якихось законів.

Водночас коли люди бачать якісь негативні прояви з боку військових, треба розуміти, що армія не є ідеалом. Це зріз суспільства. Там такі ж люди, як скрізь, зі своїми перевагами і недоліками

У когось було не ідеальне життя, але люди все ж служать і, на жаль, гинуть.

Заяви про те, що в армії «нема людей зі Сходу» – це міф. Треба уточнювати, про який підрозділ йде мова.

Якщо це 14-та бригада – звісно, що там будуть в основному волиняни.

Якщо це львівська десантно-штурмова бригада – звісно, що там буде більше львів’ян.

Якщо взяти мою 81-шу бригаду – там більшість якраз місцеві, жителі Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Харківської областей.  

«Не знаю, як на війні можна не заводити друзів»

Товариші часом заявляють, що не заводять на війні друзів. Насправді не знаю, як це зробити. Можливо, в мене такий характер, бо я не можу не дружити.

Навіть при знайомстві ти до когось ставишся нейтрально, а до когось відразу виникає симпатія, і вже думаєш: «Класний хлопець».

Коли ти з людиною їздиш на завдання, сидиш під обстрілом, їсиш і п’єш з одного казана, то вона стає тобі близькою. Якщо з нею щось станеться, ти будеш сприймати це гостро. Шкода всіх, але чиюсь травму чи загибель переживаєш важче.

Мене тригерять звертання типу «сонечка, хлопчики…»

Я вважаю, що це принижує військовослужбовця. Через це мені з мамою якийсь час було важко спілкуватися.

Я намагався донести: «Мам, ваш син – воїн. Отак ви мене заганяєте в депресняк. Навпаки треба казати: «Молодець! Я тобою пишаюся. Давай, старайся!»

Натомість чую: «Бережи себе…». Ну як берегти себе? Я ж військовослужбовець. Маю виконувати поставлені переді мною завдання.

Фразу «гинуть найкращі» краще не вживати

Недавно зайшов у словесну перепалку у фейсбуці з одним військовим, який висміював людей, які моляться.

Я вірю в силу молитву. Маю тісні стосунки з протестантськими церквами, які допомагають армії. Я не буду сказати їм: «Не моліться».

Це те саме, що сказати: «Дайте форму, машину, скиньте гроші, а молитва – ні-ні, не треба».

Мене це зовсім не бісить. Кажуть, що моляться, – Алілуя! – хай моляться.

Фразу «Гинуть найкращі» краще не вживати. Вона може призвести до негативних наслідків, коли бойові дії закінчаться.

Можуть приходити думки: «Всі найкращі загинули, а я, такий покидьок, залишився живий».

Це формує відчуття провини. Я з цим зіштовхнувся у 2015-му році. Тоді винив себе, що вижив, а інші – ні.

«Манікюрниці теж потрібно за щось жити»

Мене особливо дратує, коли люди осуджують інших за те, що ті відпочивають у час війни.

Планує хтось іти в гори, а йому пишуть: «Які гори? У країні війна».

Я зі свого боку роблю все, щоб ця війна припинилась. У мене вдома дружина і двоє дітей. Я хочу, щоб вони сміялися, грали у волейбол, їздили на пікнік, купалися в озері. Я не хочу, щоб їм хтось докоряв за те, що вони живуть. 

Ворог хоче нашої смерті, а ми маємо жити

Є категорія людей, які можуть піти і замовити щось у кафе чи ресторані. Завдяки цьому бізнес працює і власник може стабільно платити зарплату працівникам. На загальному тлі, коли багато хто втратив роботу, це дуже важливо.

Я теж маю невеликий бізнес. Рекламне агентство. Завдяки тому, що є замовлення, я нікого не звільняв. Мені важливо зберегти колектив, який складався роками. Хочеться, щоб люди, в яких я впевнений на 200 %, залишилися працювати в Україні.

Віталій Пясецький / Фото: Перший канал соціальних новин

Обурююсь, коли бачу, як людина у групі запитує, де краще зробити манікюр чи зачіску, а на неї всі накидаються. Манікюрниці чи перукарю теж потрібно за щось жити. Дитину одягнути, себе забезпечити, комуналку оплатити… Так само з усіма іншими професіями.

Чим більше бізнесу працюватиме, тим буде всім легше. Працює економіка, сплачуються податки, кошти йдуть на оборону країни

До того ж багато підприємців підтримують армію. От навіть авто, за яким я приїхав, – це подарунок ковельського ресторатора Романа Дідицького.

Звісно, якщо це якісь гучні гуляння чи салюти (це взагалі за межею розуміння) – то це може бути тригером для людей, які когось втратили або важче переживають ситуацію в країні.

«Нема нічого поганого в тому, що хтось не воює»

У 2015-му в мене була образа на деяких моїх друзів, які проходили строкову службу, але ухилилися від призову на війну.

Зараз розумію, що чим менше моїх друзів там, тим менше я за них хвилююся. Особливо важко переживати загибель людей, яких ти знав із цивільного життя чи з фронту.

Тому зараз я переконаний, що нема нічого поганого в тому, що хтось не воює. Якщо буде потреба – підуть і замінять нас.

Кожен повинен на своєму місці робити все можливе для перемоги.

Часто жінкам-військовим чи волонтеркам дорікають, що їхні діти обділені увагою. Зазвичай це говорять ті, хто не мають жодного стосунку до фронту чи волонтерського руху.

То нехай такі люди скажуть жінкам: «Давай я піду замість тебе. Я ж зашибісь як все розумію».

Вперед!

«На фронті не буде так, як на навчаннях»

Усім, хто може потрапити на фронт, раджу готуватися психологічно, тренуватися фізично і вивчати зброю.

Я трішки мілітарист, цікавився цим, тому мені легше. Якось доводилося виконувати обов’язки інструктора.

Навчав, як правильно поводитися зі зброєю, з яких положень краще стріляти.

Там не буде так, як на навчаннях. Буде важко, страшно, незрозуміло

На фронті «спокійно» – це коли не стріляють або стріляють не по тобі.

До всіх речей швидко адаптовуєшся. Все починається з того, що за звуком і силою вибухів вчишся визначати, що і куди летить. З часом чітко розумієш, загрожує тобі небезпека чи ні. І коли чуєш прильоти за 300-400 метрів, вони тебе вже мало хвилюють.

Гаряче – це коли криє артилерія. Коли бігаєш, як заєць, забиваєшся в окоп і молишся, щоб не влучило в тебе.

«Буде ще багато крові»

Час від часу з’являються прогнози, коли закінчиться війна. Мені б дуже хотілося, щоб все якомога швидше скінчилося, але я не бачу жодних на те причин. Буде ще багато крові і втрат.

Нам усім зараз потрібно багато мужності, терпіння і віри в перемогу

Ще не бачив жодного військового, який не вірить в перемогу. Проте ніхто (і я в тому числі) не розуміє, в якому вигляді ми її здобудемо. 

Для мене головне – це не втратити державність. Всі окуповані території відвоюємо, але коли – неможливо спрогнозувати.

Нам потрібне підсилення на всіх рівнях, але в першу чергу – артилерія і бронетехніка.

Попри всі заяви, що наша авіація знищена, вона жива і є достатньо вмотивованих досвідчених пілотів. Щоразу, як їду на бойове чергування, бачу, як вона працює.

Чим краще буде озброєння і чим більше людей хотітиме вбивати ворога, тим швидше буде перемога

Текст: Наталя ХВЕСИК

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК

Поділитися:

Коментарі

  1. Нехай береже тебе Господь, Віталій! Молимось за тебе.
    Гарно про молитву сказав.
    Мт 26:41: “Пильнуйте й моліться, щоб не впасти на спробу, бадьорий бо дух, але немічне тіло.”

  2. З великою повагою - ковельчанка-киянка! пише:

    Віталій! Дуже горда,що є в нас такі мужні воїни!!! Хай Вас і всіх наших ЗАХИСНИКІВ береже Господь і Матінка Божа!!!
    Дякую за таку змістовну розмову!!!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.