Жінка з Ковельщини зійшлася зі своїм коханим через півстоліття

Між Лідою з Волині та Василем з Тернопільщини в юності забриніла любов. Але одружилися вони не з тими, кого кохали. Відгуляли весілля з різницею у тиждень, виховали по троє дітей і майже одночасно овдовіли. І лише тоді зійшлися.

Про це пише «Вісник+К».

Серце підкорив солдат

Василя Бобра доля привела на Волинь, коли він служив в армії – його направили у військову частину у селі Черкаси Ковельського району. Там і познайомився з місцевою дівчиною Лідою.

– Той грудневий вечір 1968 року я пам’ятаю і досі, – розповідає Лідія Лукашик. – Ми з подружкою пішли до клубу на танці. Молодь веселиться, танцює. Аж раптом заходить декілька солдатів, серед яких і Василь. Він запросив мене до танцю. Красень був – хоч води напийся!

• 

• 

Того вечора дівчину хотіли провести додому ще два хлопці, та вона віддала перевагу солдату. І зайняв він місце у її серці. Сиділа на уроках (а навчалася тоді у 10 класі), а думки були лиш про нього. Так хотілося, щоб швидше настали вихідні і вони знову могли зустрітися.

Та перша любов у юності не збулася. Вася відслужив і поїхав додому на Тернопільщину, а Ліда, закінчивши школу, переїхала на Рівненщину, де вчилася і працювала. Спочатку линули палкі листи одне одному. Та відстань зробила своє. Невдовзі листування обірвалося – дівчина не отримала відповіді від коханого.

Бо в нього вже була інша. І Ліда змирилася.

А тут за нею місцевий парубок Сергій Лукашик почав упадати. Все допитувався, чи ще дружить Ліда з Василем. Відповіла відверто, що ні, бо вже ніякої надії не мала. І невдовзі хлопець покликав її заміж.

Ліда з Сергієм гуляли весілля 13 листопада. А за тиждень кружляла у білій сукні Василева наречена…

Чоловік усе життя ревнував до першого кохання

Обидві родини жили своїми буденними клопотами. І у Василевій, і у Лідиній сім’ї народилося по трійко діток. Та у пам’яті перша любов зринала. Василь частенько їздив через Ковель на Білорусь, так кортіло йому крунути на село Черкаси, щоб побачити хоч здаля, хоч краєм ока Ліду, або розпитати про неї в односельчан. Та ніяк не міг наважитися. Боявся, щоб не нашкодити жінці, не хотів, щоб вона через нього мала неприємності.

– О, мій чоловік був дуже ревнивий, не раз мені згадував про Василя, – зізнається Лідія Лукашик. – Через це часто без причини сварилися. Я ж з ним зустрічі теж не шукала.

Три роки тому Ліда овдовіла. Тоді ще не знала, що Василь Бобер теж уже вдівець, поховав дружину роком раніше.

– У мене раптом виникло бажання взнати, чи живий Василь, – втираючи сльозу, розповідає жінка. – Адже вік наш уже немолодий: мені 68, йому 71. Хоч була впевнена, що я йому байдужа, раз він стільки часу не давав про себе знати.

Та жінка все-таки попросила сусідку, в якої був Інтернет, розшукати її давню любов. І невдовзі та диктувала Ліді заповітний номер!

Як зустрілися, не впізнали один одного

Правда, набрати номер Василя жінка так і не відважилася. За неї це зробила та ж сусідка.

– Знаєте таку Ліду Лукашик? – запитала.

– Аякже, – відповів чоловік.

– А поговорити з нею хочете?

– Звичайно!

Телефон був увімкнений на повний звук. Ліда, почувши знайомий голос, мало не зомліла. Він зовсім не змінився, був такий же молодий і приємний, як в юності. Хоча з моменту їхньої останньої зустрічі минуло 48 років. Від хвилювання серце вискакувало з грудей.

Вони довго розмовляли, згадували своє життя. Домовилися, що спілкуватимуться частіше. Василь відразу мобілку купив, бо досі мав телефон лише стаціонарний. Але розмови – то одне, а хотілося ж побачитися. От він і поїхав на Волинь. А перед цим зізнався дітям, що знайшлася дівчина, яку він колись любив, коли служив у армії.

Вони зустрілися у Ковелі. Густа Василева чуприна поріділа, роки забрали молодість і красу Ліди. Вони одне одного… не впізнали. Але коли зрозуміли, що ці двоє старших людей, які гарячково когось шукають очима, це – вони, здавалося, немає щасливіших на світі.

– Я сама собі не вірю, що так можна кохати. І не соромлюся своїх почуттів. Це таке щастя, коли любов взаємна, – щиро каже Лідія.

Нарешті вона може дозволити собі планувати своє з Василем сімейне щастя.

Галина ОЛІФЕРЧУК