Сільський голова пішов добровольцем в АТО, хоч за віком був уже непризовний

26 січня у родині Кашубів із села Соловичі Ковельського району потрійне свято: день народження відзначають глава сім’ї Ярослав Іванович, дружина Ніна Степанівна і сере­дульший онук Назар. Та був один рік, коли святкувати довелося далеко один від одного, бо їх розлучила війна. А другим днем народження Ярослава Кашуби і бійців волинської роти спецпризначення «Світязь» стало 31 січня…

Про це пише журналістка Ніна Романюк у «Віснику+К». 

«Підбігли до мене, трусяться, пацани по 18-19 років. Бачу, капєц їм буде»

І як це вам вдалося знайти дружину, з якою народилися в один день? Ще й онук Назар умудрився з’явитися на світ 26 січня…

– питаю в Ярослава Івановича

У рідних Соловичах і знайшов свою Ніну. Хоч вона у мене білоруска, із брестського Століна. Була старшою дружкою на весіллі в подруги, а я дружком у жениха. Так і звела доля. Прожили стільки літ щасливо, доньку й сина виростили, четверо онуків маємо, козаків! Всі спортом займаються, як дід. І перед ними мені не соромно. Бо я виконав свій чоловічий і громадянський обов’язок.

Ярослав Кашуба, багаторічний сільський голова Соловичів, а в минулому командир «Беркута» у Ковелі, у серпні 2014-го добровольцем пішов в АТО, хоч за віком уже був непризовним. І тоді він «помолодшав» на два роки, виправивши рік народження 1963-ій на 1965-ий у військовому квиткові. І був зарахований до волинської роти спецпризначення «Світязь». Дружина не перечила, бо знала, що даремно. Далі було три місяці посилених тренувань на базі міліцейської школи в Сокиричах. І вже 1 грудня волинські спецпризначенці були під Дебальцевим, контролювали містечко Вуглегірськ, допомагали військовим організовувати опорні пункти.

Спочатку з нами мінометники були, а потім у них пройшла ротація. Молодих хлопців прислали на першу лінію без жодного бойового досвіду. Я приїхав до них, якраз обстріл почався. Ми то вже звикли, а вони підбігли до мене, трусяться, пацани по 18-19 років. Бачу, капєц їм буде. Потім на тому опорнику вони й погинули, частина в полон потрапила…

26 січня, у день народження Кашуби, до «Світязя» на передову приїжджала народний депутат Тетяна Чорновіл. Подарувала імениннику каліматор, це такий приціл до автомата. Але побула недовго, бо почався обстріл і її швиденько евакуювали. Наступні два дні стріляти почали ще більше, а 29-го стало геть спекотно. Не зрозуміло було, що робиться, бо стріляли звідусіль. Танки російські під’їжджали вночі, вистрілювали весь боєкомплект і від’їжджали. Волинські спецпризначенці, які базувалися в школі-інтернаті, ще не знали, що фактично залишилися з ворогом один на один.

«Там їх поклали неміряно, морги забиті були трупами»

Три доби, з 29 по 31 січня, «Світязь» у складі 40 бійців і групи артилеристів (чоловік 32) стояли проти чисельних підрозділів російської армії, які для штурму міста не шкодували ні техніки, ні живої сили. Українські підрозділи так і не зуміли прорватися на підмогу захисникам Вуглегірська, багато хлопців загинуло. Російська преса вже рапортувала, що місто здали. Пам’ятаю, як ми тут, на Волині, із завмиранням серця чекали новин із заблокованого Вуглегірська, молячись за наших хлопців. І сталося диво – усім бійцям вдалося вирватися фактично з оточення і вийти живими.

Вижили великою мірою завдяки грамотним професійним діям командирів і підмозі артилерії. Часто доводилося викликати вогонь на себе. Нашим ангелом-охоронцем став офіцер-артилерист з позивним Грач. Він передавав нашим у Дебальцеве математично вирахувані координати з точністю до метра. І позиції бойовиків наша артилерія накривала по повному, поки ми заривалися в безпечних місцях. Там їх поклали неміряно, морги забиті були трупами. Рахунок на сотні ішов. В останні дні Грача контузило, і я взяв командування артилеристами на себе. Було їх 25 і ще трохи наших зі «Світязя». Ми були у сусідньому зі школою будинку. Зима, мороз лютий, щоб зігрітися, зберемося до купки, покуримо, кави поп’ємо, і знову розходимося по точках. Стріляли по черзі, то важкими боєприпасами, то нашими, легшими, щоб економити арсенал. Ворожа сторона кілька разів присилала переговорників із білим прапором. Я виходив на зустріч з ними. «Сдавайтесь, все бесполезно! У вас сорок минут на роздумие». Послали їх ми дуже далеко. Їхні позиції були поруч, і сєпари весь час кричали: «Дєд», сдавайся!» (це позивний Кашуби).

– каже Ярослав Іванович

31 січня «Світязь» вкотре викликав вогонь на себе. І як тільки відпрацювала наша артилерія, а російська піхота ще не пішла в атаку, отримали наказ відходити.

Хлопці по рації кажуть, переходьте до нас, в інтернат. Мої перебігали із сусіднього будинку по відкритій місцевості під обстрілами, я біг останнім. Ще не встиг віддихатися, як наші кинули димову шашку і під прикриттям димової завіси групами почали виходити з інтернату. Ми швидко спустилися в яр, який був відразу за приміщенням інтернату. Вирішили прориватися не в бік Дебальцевого, а туди, де нас ніхто не чекав – у тил ворога, на Горлівку та Єнакієве

– згадує Ярослав Кашуба

Ішли замінованою балкою, несучи на собі до 40 кілограмів озброєння

А далі був марш-кидок довжиною у 20 кілометрів по снігові, у повному спорядженні, кожен ніс на собі до 40 кілограмів зброї, набоїв, гранат. До того ж балка виявилася замінованою. Врятувала стежечка, що проклали собаки, по їхніх слідах бійці й пересувалися трьома групами, ідучи слід у слід. Десь кілометрів через три раптом почулися якісь голоси. Підняли голови догори, а над ними позиція російських артилеристів, вони якраз обстрілювали школу, з якої наші недавно вийшли! І якби хтось подивився донизу… Потім вийшли на терикон, над яким розвивався ворожий прапор. Їх не могли там не бачити. Просто ніхто не очікував, що це може бути український підрозділ, а форма бійців «Світязя» була схожа на форму російських спецназівців. Так понад териконами, полями, хуторами, інколи бігом по відкритій місцевості і вийшли до хутора Красний Луч. По рації, яка працювала тільки в Кашуби, зв’язалися з Дебальцевим. І наші виїхали й забрали всіх у безпечне місце. 31 січня Ярослав Кашуба та бійці «Світязя» з артилеристами вважають своїм другим днем народження. Бо з того пекла вибратися було практично неможливо. І без Божої помочі вони цього не зробили б.

А ще люди поруч були неймовірні! Юрка Зеленчук, позивний Зелений, безстрашний хлоп. Уже виходимо зі школи-інтернату, димова завіса, а він кричить: «Дєд», ми тепловізор забули!» А він коштує, на хвилиночку, 130 тисяч гривень. Та що робити, грець із ним. І раптом Юрко біжить у будинок і виносить тепловізор, ризикуючи життям. Так і йшов, обвішаний зброєю, як Рембо: на одному плечі дві мисливські гвинтівки, на другому автомат, ззаду РПГ, а попереду тепловізор. Він служив потім у розвідці армійській, після зіткнення з ворожою диверсійною групою троє бійців загинуло, а він дочекався ночі й виніс на собі пораненого товариша

– сміється пан Ярослав

Після Вуглегірська Ярослав Кашуба виконував обов’язки командира «Світязя», ще півроку служив за контрактом у розвідці 14-ї бригади. У 2016-му повернувся додому, й односельчани знову обрали його сільським головою. Після децентралізації він сьогодні – сільський староста у рідних Соловичах. Попри важкі спогади, він дякує війні за бойове братерство, здобуте там, і знайомство з неймовірними хлопцями, дружбою з якими дуже дорожить.

Ніна РОМАНЮК