«Він за своїх хлопців був горою»: історія майстра спорту з кікбоксингу з Ковеля, який загинув на війні

Ковельчанин Віталій Тимофєєв – майстер спорту України з кікбоксингу WAKO, тренував дітей. У 2015-му потрапив у військо за мобілізацією, служив у 14-й механізованій бригаді.

Після звільнення у запас повернувся до тренерської роботи, але у перший день повномасштабної війни пішов у військкомат добровольцем, – розповіла Суспільному його дружина Інна Тимофеєва.

Віталій був командиром роти вогневої підтримки Ковельського батальйону, воював на Донеччині у складі волинської тероборони. Загинув на фронті під час бою.

У шлюбі Інна прожила з Віталієм 30 років, народили двох доньок. Пригадує, що з чоловіком познайомилася випадково на дні народження подруги в Одесі. Обоє були студентами.

Починає знайомитися, каже: «Я – Віталій». Думаю, мені дуже подобається цей Віталій. Зразу запав в душу. За пару місяців ми почали зустрічатися, через рік – одружилися

– розповідає Інна Тимофеєва

Після закінчення інституту пара переїхала в Ковель. Віталій постановив собі: тут буде виховувати чемпіонів. На базі дитячо-юнацької спортивної школи відкрив безоплатну секцію кікбоксингу.

Коли надійшла повістка, він пішов служити.

Діти зібрали підписи, щоб не забирали тренера. Але він сказав: «Я не можу не піти, бо я їх виховував як патріотів, як справжніх чоловіків». Рік і чотири місяці він був в АТО

– розповідає пані Інна

Його колега, тренер Віктор Данилюк каже, що Віталій був надзвичайною людиною і хорошим другом.

Після смерті батька замінив мені його, а також став батьком кікбоксингу на Волині. Зараз ми продовжуємо його справу. Віталіка учні зараз також воюють. На жаль, є і загиблі учні

– зауважує Віктор Данилюк

Інна Тимофєєва додає, коли Віталій звільнився з війська у запас, тримав у коморі рюкзак з амуніцією на випадок, якщо знову доведеться піти на війну. 24 лютого 2022 року він написав заяву на звільнення і повернувся на службу. Перший час займався навчанням військових.

У Серебрянський ліс їх тоді направили, вони там майже рік були, контролювали фронт. За той час жодного метра росіяни не пройшли. Йому дуже подобалася військова справа

– каже вдова

Було тривожно і страшно за чоловіка, розповідає Інна, але розуміла, що нічого змінити не зможе.

Чесно, якби він залишився вдома, я б його не поважала. Я зараз дуже погано сприймаю чоловіків, які вдома, хай як вони помагають. І не через те, що він помер, а вони живуть, ні. Ну, їх треба міняти

– пояснює Інна Тимофєєва

Щоб позбутися постійної напруги, жінка організувала будівництво будинку. Переймалася, що чоловік ніколи не побачить їхнього дому. Однак після його побудови Віталій приїхав у десятиденну поїздку у нове житло.

Сталося це за тиждень до його смерті. Вдова пригадує, що кожну втрату у війську проживав як власну.

Він за своїх хлопців був горою. Коли приїхав додому, сказав: «Я хочу зустрітися з вдовами, розказати, як воювали їхні чоловіки, як загинули, попросити в них пробачення»

– додає вона

Про те, що чоловіка не стало, сказали близькі й родичі.

Знайома пише: «Інна, йдуть найкращі». Думаю: ти про що? А вона раз і стерла повідомлення. Дзвонить дружина брата: «Прийми співчуття». Починаю кричати на неї. Йду до мами, знайомі гукають. Кажу: «Мовчіть, нічого мені не кажіть»

– розповідає жінка

Згодом подзвонив учень Віталія, підтвердив втрату. Сім’я отримала сповіщення, що він зниклий безвісти, бо не могли забрати тіло з поля бою. Три тижні дружина сподівалася, що це помилка, але коли її запросили й показали відео з дронів, зрозуміла, що це правда.

Мені з Одеського моргу подзвонили слідчі, що знайшли його тіло за ДНК. І саме Одеса, його улюблене місто, де ми вчилися, познайомилися, народили доньку. Понад рік він був у морзі

– каже вона

Тоді, додає Інна, прийняла ситуацію, що чоловік загинув, і молилася, щоб забрати його тіло і поховати.

Я пам’ятаю останню розмову, як він їхав звідси. Я йому зізналася в коханні й така рада, що це сказала. Не знаю, чого я це зробила і чого не робила все наше сімейне життя

– пригадує вона

Після війни подружжя планувало поїхати на відпочинок у Мадейру. Інна полетіла туди сама і записала йому відео: «Коханий, дивися, це твоя мрія».

Зі залу спортивної школи, де викладав Віталій, дружина воїна забрала його особисті речі: свисток і секундомір.

Рюкзак Віталіка – унікальний. Тут його щоденники, зошити, де писав плани на день, статут. Тут все підкреслено, людина працювала. Він казав, що це Біблія військових

– каже Інна Тимофєєва

Зберігає усі його хрести й нагороди. Зауважує, найбільше він мріяв про «Заслуженого тренера України». Його спортсмену присвоїли посмертно.

На поличці з його речами залишила місце для «Золотої зірки». Інна написала петицію до Президента України про присвоєння чоловікові звання Героя України, але наразі немає й половини підписів. Жінка прагне, аби його старання і праця як військового були достойно оцінені, бо це останнє, що можна для нього зробити.