Володимир Пархонюк: «Ковель – це наш дім! І він має бути найкращим!»

Володимир Пархонюк привітно зустрів нас, запропонував прогулятися містом. Пояснив це тим, що хоче вести розмову у невимушеній обстановці, а прекрасна сонячна погода спонукає до цього.

Отож першою нашою зупинкою став пам’ятник Тарасу Шевченку, один із найвищих пам’ятників Великому Українському Пророку в світі. Це, на думку Володимира Федоровича, найвизначніше місце для всіх ковельчан. Згадав, що навчаючись у Харкові, кожен день дорогою до ВИШу чомусь із заздрістю проходив повз пам’ятник Тарасу Григоровичу з 13-ти фігур… Ми всі маємо завдячувати за таке прекрасне місце для відпочинку та найвищий, мабуть, історичний пам’ятник – колишньому нардепу Борису Загреві та міському голові Ярославу Шевчуку, адже саме вони зробили найбільший вклад, щоб даний проєкт відбувся!

КОВЕЛЬЧАНИ, ВСЕ В ВАШИХ РУКАХ!!!

Опубликовано Володимиром Пархонюком Среда, 21 октября 2020 г.

Розмова біля пам’ятника Великому Кобзарю

Розкажіть спершу, звідки ви родом? З якої сім’ї?

— Я народився і дитинство моє минуло у Шацькому районі, у мальовничому селі Грабове, тоді воно було ще й у складі Любомльського, а нині увійшло до виборчого списку населених пунктів Ковельського району. Так склалося, що мене виховувала лише мама, батька не стало дуже рано. У мене є ще дві старші сестри. Брат, на жаль, завчасно відійшов у вічність.

Виховувався, як усі звичайні сільські діти. Великого достатку родина не мала. Щоб нас хоч якось прогодувати, мамі доводилося тяжко працювати на кількох роботах, особливо у післявоєнні роки. Я теж чим міг з малого дитинства допомагав мамі – порався коло господарства, різав та колов дрова,  ходив у ліс збирати гриби та ягоди. Наш край є дуже багатий на дари лісу. Лисички, маслюки, білі гриби – цього було досхочу. Але ж ще потрібно було у щось одягнутися, купити найнеобхідніше до хати… Тому, мабуть з дитинства звик економити, задовольнятися тим, що є і, мабуть, надіятися тільки на себе. Може це пробудило якусь цікавість до навчання, бо до школи йшов, вже вміючи читати газету «Ізвєстія», притому що букваря  вперше побачив вже у школі.

А які у вас в школі були найулюбленіші предмети?

— Я, чесно скажу, недолюблював гуманітарні предмети, але охоче вивчав фізику, хімію, алгебру і геометрію. Початкову школу закінчив у Грабовому, а потім мене перевели до Шацької загальноосвітньої. Це за 24 кілометри від рідної домівки, де і здобув повну середню освіту. Частенько траплялося, що не було чим добратися до школи, тому разом з іншими школярами пішки долали цю відстань. Можливо, саме ось такі моменти і допомогли мені зрозуміти, що необхідно добре вчитися, аби досягти в житті бажаного.

А оцінки які були? Чи приносили зауваження в щоденнику?

— Оцінки в мене не були погані. Нижче четвірки, я не отримував (тоді існувала п’ятибальна система оцінювання знань, – ред.). Але мама взагалі ніколи мене не сварила, хіба що могла інколи нагримати за поведінку, бо я був доволі активним. Карбід, самопали, «війнушки» з дерев’яними «автоматами» та спускання на лижах із засніжених гірок у лісі – це було моє!

Аж у восьмому класі мені подарували омріяний велосипед! Мама довго відкладала гроші, і коли вже була назбирана повна сума, як зараз пам’ятаю – 56 рублів – я їх узяв і подався в Білорусь купувати двоколісник. Пішки пройшов 15 кілометрів, а повернувся додому вже на власному велосипеді. Всі, звичайно, дивувалися, а я був дуже гордий за такий подарунок і щасливий.

Чи задумувалися ви у старших класах школи, де далі будете продовжувати навчання, адже оцінки у вас були хороші?

— Коли я закінчив школу, в мене був середній бал 4,6. За свої успіхи у навчанні я дуже завдячую класному керівникові Надії Хомівні Тютюнник і директору Віктору Костянтиновичу Чеснокову. Це був «золотий» директор, нині йому вже за 90 років. Завдяки цим педагогам від Бога я увійшов, десь так, у п’ятірку кращих учнів школи – це для мене тоді багато значило. Можливо тому, відчувши якусь впевненість у собі, подався до Харкова та вступив там до інженерно-будівельного інституту на спеціальність «Економіка і організація будівництва». Згодом здобуті знання мені дуже знадобилися в житті. Адже економічні науки – це основа для будь-яких розрахунків у всіх галузях, включаючи бюджетні сфери, а знання азів будівництва потрібні завжди.

Ви ж, певно, були активним студентом і брали участь у студентському житті?

— Так. Я отримував стипендію – 40 карбованців. Звичайно, цих грошей не вистачало ні на що. А у мами просити було якось соромно. Отож пішов працювати.

Я тричі залучався до будівельних загонів. Там мав можливість пройти і гарний вишкіл, і заробити собі грошей на прожиття. Що для студента тоді було за сезон отримати більше 1000 карбованців! Це на той час були великі гроші. Одним словом, літом я не відпочивав. І вже міг собі дещо хороше придбати, а якусь частину грошей, звісно, висилав мамі. Вже з другого курсу  підпрацьовував у другу зміну на одному з підприємств Харкова і тому постійно «зникав» з четвертої пари.

Запам’ятався випадок, коли я прийшов в аудиторію на лекцію з психології (саме ті пропущені пари), професор запитав у мене, хто я такий? Кажу, що тут навчаюся… Після ідентифікації мені було обіцяно довго здавати залік. Однак все закінчилось нормально, необхідну для проживання в гуртожитку четвірку було отримано, практичні заняття виручили!

Але один принцип з предмету «математичні методи» мені закарбувався на все життя, вибачайте, але він краще звучить на російській мові. «Єслі нє хочешь многого потєрять – надєйся на худшеє!» – з цим принципом йду по життю і, повірте, допомагає! Тільки я завжди доповнюю: – «Но сам нє плошай!»

Де ви познайомилися зі своєю дружиною і як це відбулося?

— Її звали Лариса, вона закінчила Горохівський технікум, і бухгалтером була направлена в село, а я приїжджав на канікули, і ми з нею так познайомилися. У нас зав’язалися теплі, щирі, довірливі стосунки, які незабаром переросли в шлюб. Я тоді ще був студентом. Працювати приїхав до Ковеля по «вільному» диплому, який з трудом вдалося тоді взяти. У 1984 році влаштувався на «Ковельсільмаш» у будівельний цех. Мешкали в гуртожитку, у тісній кімнаті на одинадцять квадратних метрів. Оскільки в інституті не було військової кафедри, служба пройшла «по повній», спочатку «учебка» в Коврові (місто у Російській Федерації, – ред.), потім у Східній Німеччині в артилерійських військах. Повернувся додому через півтора року. Тоді дочці Іринці вже виповнився рік. А потім народився син. Ми дуже чекали на його появу, але тоді я ще не знав, що Господь готує нам велике випробування. Після травми при пологах син з’явився на світ дуже кволим, його реанімували, однак з плином часу травма стала негативно прогресувати, і він залишився людиною з інвалідністю з дитинства. В 2016 році в сина відбулося чергове загострення, потім страшна хвороба, після цього ми з дружиною майже два роки намагались витягнути сина хоч до такого стану, в якому він був. Однак все, що не робили, було марним і, можливо, смерть дружини була спричинена саме переживаннями за сина. Саме тому після її смерті я змушений був віддати сина в Голобський психоневродиспансер.

Якщо чесно, то про це все навіть не планував розповідати в інтерв’ю, однак так збіглося, що напередодні якраз відвідав Юру в Голобському ПНД, а ввечері у Facebook, якимсь неадекватом з оточення Кіндера було розміщено брехливий, бридкий по змісту коментар, мета якого – принизити мене особисто та дискредитувати в очах виборців, використавши для цього хворобу сина, адже ще кількома днями раніше я повідомив про своє рішення балотуватись на посаду міського голови. І хоч Товстига (Андрій Товстига, заступник Ковельського міського голови, – ред.), вибачився за свій позитивний лайк до цього брудного коментаря, якого він розмістив з нечуваною оперативністю – в мене немає жодного сумніву, що він бреше, мовляв, не знає хто є отой Alex Petrovich (псевдонім у Фейсбуці).

Проживаєте один? У Вас є ще діти?

— Ні, вже більше півроку, як у мене є жінка, яка мене кохає та розуміє і прекрасно відноситься до моєї доньки та онуків. Так склалося, що донька Ірина розлучилася, і ми також опікуємось онуками. Влад вже навчається в другому класі, а Насті на новий рік виповниться 5 років. Діти ростуть і слава Богу, аби були здорові!

А після армії ви знову повернулися працювати на «Ковельсільмаш». Це були буремні 90-ті роки, які повністю змінили підхід до ринку праці. Яким чином ви тоді, як молода сім’я, виживали?

— На підприємстві створили кооператив, де я працював головним бухгалтером. А згодом разом зі своїми однодумцями я подався у підприємницьку діяльність.

Починали все з нуля. Брали кредити і вкладали їх у розвиток фірми, знову брали кредити і, таким чином, поступово розширяли власну торгівельну мережу. Ми пекли хліб, виготовляли крупи, давили під пресом олію, тобто в свій час займались виробництвом, займались торгівельною діяльністю – згадати є багато що. Ринок є ринок, і потрібно в ньому вміти вижити, особливо в умовах конкурентної боротьби. Свою діяльність здійснюємо на селі, де доходи селян – це власне господарство та заробітки за кордоном, а відтак сподіватися на високі прибутки не доводиться, працюємо, як-то кажуть, в натяжку. Ми взяли на себе відповідальність і за людей, які стали працювати разом з нами, і за їхні сім’ї, тому тут, при відносно невисокій торгівельній націнці, має бути забезпечений справедливий розподіл заробленого. Адже треба забезпечити покриття всіх витрат, сплатити податки, залишити якісь кошти на оновлення та ремонт будівель і, найголовніше, щоб були відповідні кошти на заробітну плату персоналу, адже з робочими руками сьогодні дуже тяжко.

Так само й для державної установи, найголовніше – це справедливий розподіл коштів, які у вигляді податків формують бюджет. Ні тут, ані там від’ємного значення по балансу не може бути, інакше – крах!

Як підприємцю доводилося, мабуть, дуже часто займатися благодійною діяльністю?

— Думаю, це роблять усі підприємці. Зазвичай, стараюсь це не афішувати та перевагу надаю підтримці хворих людей та інвалідів. До речі, сьогодні зранку зустрічав на залізничному вокзалі після лікування свого друга, інваліда на візку, з яким підтримую стосунки більше 20-ти років, стараюсь чим можу допомагати, а сам одночасно заряджаюсь тим оптимізмом та життєвою наснагою, що притаманна Миколі.

Брав посильну участь в допомозі учасникам Майдану та допомагав АТОвцям. Я – українець. Ми маємо бути патріотами своєї держави.

Розмова біля ковельського «Білого дому»

Наступною нашою зупинкою із кандидатом на пост Ковельського міського голови Володимиром Пархонюком став адміністративний будинок рад. Ми приїхали туди і відразу ж завели мову про прийнятий Верховною Радою закон щодо відкриття ринку землі.

— Я до цього питання ставлюсь вкрай негативно, і думаю, що такої ж думки більшість українців. Поясню дуже просто: земля – це той ресурс громади, який має на сьогодні ціну. Цей ресурс наразі можуть скуповувати, на жаль, лише дуже багаті люди, а бідний, приміром, фермер так і залишиться ні з чим, бо в нього немає таких коштів, він – не конкурент олігархам. Сьогодні країна доведена до зубожіння, і в такий час продавати за безцінь головне багатство держави – землю – це не правильно. Я дотримуюся думки, що наразі краще було б здавати землю в оренду. Принаймні, поки наші люди не стануть жити заможно, а, отже, зможуть нав’язати свою здорову конкуренцію тим інвесторам, які прийдуть на українські землі.

А яка ваша думка щодо продажу земель комунальної власності громади Ковеля?

— Коли земля продається на аукціоні, то це нормальна практика, і я тут не бачу нічого поганого. Але мене турбує трохи інше. Я знаю, що в Ковелі дуже багато земельних ділянок просто «роздерибанили». І якби сьогодні порахувати ті гектари, які «обійшли» аукціони, то ви би жахнулися, адже  якраз там і є широке поле для зловживань!

Кіндер (Олег Кіндер, Ковельський міський голова, – ред.) не «надоїв ковельчанам», як каже Степан Івахів, він як мінімум двічі по п’ять років «опустив» Ковель!!! Навіть колишні соратники по партії відкрито про це кажуть, мовляв заради власної вигоди – Кіндер піде «по трупах».

Така ж ситуація і з продажем комунального майна міста. Тільки тут є деякі свої нюанси: все комунальне майно віддати в приватні руки, а потім повністю залежати від монополістів – це теж неправильно. Тут повинен бути дуже зважений підхід! На моє переконання, реалізовувати треба лише те майно, яке місту не потрібне для надання послуг загального характеру, або ж воно є тягарем по його утриманню, все інше має слугувати громаді! Потрібно по-господарськи підходити до будь-яких питань, а не дурити людей. Зараз настав якраз той час, коли ковельчани можуть вигнати корупцію з «білого дому» і взяти до себе на роботу відповідальну людину, яка зможе створити таку систему контролю та прозорості влади, яка в подальшому унеможливить, я б сказав, нівелюватиме будь-які корупційні намагання.

Раз ми зачепили тему землі, то хотілося б два слова сказати за так звані інвестиційні проєкти, за красивою назвою яких і стоїть земля громади. Інколи люди не розуміють, що таке інвестиція, особливо, коли це подають в такій красивій обгортці, з інвестора роблять героя і так далі… Однак не все так просто, адже якби ви спитали багатого, чи йому потрібна інвестиція – він би дав негативну відповідь, адже у нього достатньо коштів, щоб інвестувати самому, а саме основне – будь-який інвестор іде, щоб отримати вигоду! І от тут виникає питання, за яку ціну, або на яких умовах йому продається або надається земля? І як ви думаєте, хто і як  визначає ціну продажу, або оренди землі, якщо це відбувається без прозорого конкурсу?

Розмова у парку культури і відпочинку імені Лесі Українки

А біля фонтану в центрі міста ми поцікавилися у Володимира Пархонюка, що він думає про новий проєкт реконструкції парку.

Такий парк, який нам пропонують владці Ковеля, він не має бути. «Голий» парк – нікому не потрібен. Я володію знаннями будівельника, тому твердо знаю, що паркові зони – це, перш за все, багато зелених насаджень, які очищають повітря; гарні, ошатні лавочки; доріжки, встелені бруківкою; а не те, що є нині, або, що пропонують зробити. І пам’ятник Лесі Українки, не розумію, для чого його кудись переносити. Ще є багато аспектів щодо проєкту реконструкції, з якими я категорично не згоден. Вже ми маємо нікому не потрібну авансцену та багатомільйонний «клондайк» реконструкції вулиці Відродження в районі «Сільмашу». До речі, при прийнятті рішень по будівництву об’єктів, або їх реконструкції треба враховувати не тільки витрати на їх будівництво (реконструкцію), а й витрати на їх експлуатацію, про що, мабуть, ніхто не думав.

Наразі ви не представляєте жодну політичну силу, але свого часу кілька разів вступали до лав різних політичних партій. Яке ваше ставлення до нинішнього політичного клімату в Україні?

В Україні немає структурованих партій, за виключенням декількох. У європейських країнах партія відповідає тому напрямку, куди вона рухається. У нас цього немає. Є кілька політичних партій, які дотримуються своєї ідеології, програм, а решта – більшість – вони створені під конкретних людей. А існують вони до того часу, поки туди вливаються гроші. Коли ж фінансування припиняється, створена на певний період партія просто розпадається. Тому нам потрібно пережити цей час «політичного вінегрету» і постаратися у тих лабіринтах не «заблукати», щоб через голосування на виборах до влади змогли прийти чесні, непідкупні обранці, які будуть відкрито працювати лише на благо своєї громади. А яку вони вже будуть представляти політичну силу – це другорядне питання. Головне, щоб людина була порядна. Цього нам так бракує.

Так, я був членом декількох політичних партій і до зміни партійності ставлюсь позитивно, окрім коли це відбувається за гроші. Адже партія повинна бути для людини, відповідати її баченню, а якщо цього не відбувається, то немає сенсу там перебувати і ламати себе. В мене, наприклад, у житті був випадок, коли я відмовився від вступу до лав КПРС, навіть незважаючи на перспективу кар’єрного зросту.

Наскільки мені відомо, депутати зараз будуть обиратися за партійними відкритими списками. Як на мене, то це означає, що  партії, які сформували списки вперше в історії, можуть отримати реальну оцінку виборців!Треба просто дотриматись приблизно такого правила при голосуванні:

Не дивлячись на ліву частину бюлетеня, після уважного вивчення кандидатур – вибрати людину в правій частині бюлетеня навіть не дивлячись її партійну приналежність з дотриманням наступних умов:

  • не брати до уваги проплачених кандидатів;
  • не брати до уваги крикунів та популістів;
  • не брати до уваги людей без життєвого досвіду;
  • надавати перевагу освіченим авторитетним громадянам;
  • не віддавати голос за підставних, «технічних» кандидатів».

Саме з таким депутатським корпусом найкраще та найефективніше буде працювати новообраному Ковельському міському голові, саме тоді буде розроблена та затверджена стратегія розвитку нашого міста та прийняття виважених прагматичних рішень, які забезпечать екологічну чистоту в місті і навколо нього, злагоджену роботу всіх комунальних підприємств, безаварійну роботу комунікацій, сучасну комунікацію жителів міста з владою по принципу «влада для людини» – і все це для того, щоб місто насправді стало зручним та комфортним для усіх ковельчан.

Всі оті гасла та програми на кшталт «я оце зроблю», «оце побудую» – нічого не варті без професійного, досвідченого та дієвого депутатського корпусу і це, думаю, розуміють вже ковельчани, адже тільки після затвердження депутатами відповідного рішення та отримання фінансування – програма стає реальною!

Мені часто закидають, що без партії та команди нічого не зробиш. Але я не бачу тут жодного конфлікту, оскільки незалежному від політичних вертикалей міському голові набагато легше співпрацювати в частині позитивних ініціатив з будь-якою політичною силою. Мені також не потрібна команда кумів та політичних пристосуванців – всі відповідальні посади рівня заступників буде заміщено за результатами конкурсу, знову ж таки на підставі пропозицій різних політичних фракцій. Що стосується чиновників нижчих рівнів, взагалі не бачу проблем. Вони є професіонали своєї справи і мають працювати стабільному, нормальному режимі.

Глибоко переконаний, що міський голова має бути незалежним та  позапартійним, тільки тоді він може без оглядки працювати на громаду, тільки тоді він буде ефективно контрольованим.

Вірю, що мої напрацювання, досвід, освіта і життєві принципи можуть стати в нагоді ковельчанам, щоб ми разом бачили свій рідний Ковель чистим, охайним, розвиненим, квітучим, щоб ми могли з гордістю говорити, що проживаємо у найкращому місті нашої держави Україна!


Вам може бути цікаво

Ковельчанин сказав поліцейським в обличчя, що їхній міністр – «собака»

Косцьов’ят проти «безпрєдєльного» призначення друга мера міста

Меру треба закачати рукави і взяти в руки лопату

Активістка запрошує громаду до пам’ятника Шевченка на віче

Поділитися:

Коментарі

  1. Федоровичу, тримайтеся! Бісові вороги і заздрізники будуть завжди! Удачі вам у боротьбі з ними та перемозі!

  2. а після виборів кіндера посадять чи ні за його афери. І чи буде нести Товстига відповідальність за свою куму-памідориху. вкрасти 5 мільйонів у міста не кожен зможе.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.