Їх об’єднав Ковель і любов до музики: історії юних переселенців

05.12.2022 о 13:53 · 6 хв читання

Дитинство і юність сучасних українців особливі. Їм доводиться переживати події, які є складними і для дорослих. Пропоную познайомитись з історіями юних українців, на долю яких припали дорослі події: війна змусила покинути рідні домівки та переїхати до Ковеля.

«Покидали рідну домівку, не знаючи куди їдемо і що нас чекає…»

Артем Агаркін (тоді 7 років) разом з мамою 15 березня 2022 року покинув рідне село Кам’янка (Ізюмський район, Харківська область), а вже 16 березня Кам’янку охопили жорстокі бої. Перед евакуацією встигли зробити фото рідної хати, через дах якої пролетів снаряд.

«В яке місто їхали, не знали, головне, щоб в Україні»

Артем їхав з мамою Антоніною, родичами та сусідами з рідного краю, які також втікали від війни. Так сталось, що їх потяг привіз до Ковеля, тут вся ця група людей, об’єднаних одною бідою, вирішили зупинитись. Такий варіант, як їхати за кордон не розглядали. Антоніна Агаркіна каже:

Вся Україна – це рідний дім, незалежно від області. А вдома є вдома, тут завжди краще…

Першу ніч у Ковелі переночували на базі церкви «Благовістя». Спочатку жили в Білині.

*Одразу після приїзду в Білин аніматор намагається розвеселити маленького переселенця Артема*

Зараз сім’я мешкає в Ковелі у гуртожитку Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Тут же мама Антоніна і працює.

«Авто, в якому знаходилось тіло покійного діда, російські військові переїхали танком»

Мати Артема розповідає:

З Кам’янки виїхали майже всі, залишилось чоловік 10. Серед них і дідусь Артема (батько Антоніни). З початку квітня нам дзвонили з Кам’янки і казали, що мій батько загинув. Снаряд потрапив у чоловіка, коли той виїжджав автомобілем. Після того, як чоловік помер, російські військові переїхали автомобіль танком

Зараз жінка планує поїздку в Кам’янку, для організації поховання останків тіла покійного батька…

Повертатись нема куди

Як розповідає Антоніна, село Кам’янка розташоване біля Ростовської траси. Тут проходила лінія фронту і відбувались запеклі бої. До війни в Кам’янці проживало біля 1200 чоловік, зараз – біля 30.

Нині місто звільнене українськими військовими. Але будинок Агаркіних, як і інших односельчан, зруйнований.

Життя продовжується

Артем сьогодні нагадує маленького, але дуже жвавого горобчика, в якого енергії вистачає і на навчання в школі і на заняття музикою. Одразу після евакуації в Ковель він продовжив навчання. Тож він грає, співає, танцює. Вихідних днів у нього й немає. Можливо, саме ця постійна зайнятість допомогла відволіктись від суворих реалій.

Артем освоює піаніно в Ковельській школі мистецтв. Вчителька Бига Інна Віталіївна (на фото з Артемом) каже:

Артем швидко засвоює матеріал, вчиться охоче. Проблема одна – немає інструменту вдома

15-річний Максим не знає, що таке падати духом

Максим Москаленко (15 років) з міста Пологи Запорізької області.

Розмова з Максимом – це швидше розмова з дорослим, а не 15-річним підлітком. Юнак із серйозним поглядом уважно добирає слова, розповідаючи про себе. Є теми, які обговорювати не хоче…

(До речі, розмовляє чистою українською. Знає про тонкощі вживання слів «протягом» і «на протязі», про які знають далеко не всі жителі україномовного Ковеля).

Попри те, що його місто під окупацією і жити в рідному домі можливості немає, Максим спокійно ставиться до ситуації. Каже, що і перший день повномасштабного вторгнення пережив без паніки…

Любив подорожувати заради задоволення, прийшлось «подорожувати» через війну

*Фотографії щасливих моментів до повномасштабної агресії – під час однієї зимової подорожі*

До повномасштабної війни Максим багато подорожував як за кордоном, так і Україною.

З початком війни у хлопця була можливість виїхати до Польщі, але він вирішив залишитись в Україні. Виїхав автомобілем із знайомими 25 лютого в Дніпропетровську область на одну ніч, а вже 1 березня були в Закарпатській області.

Спочатку побоялись їхати в Ковель через близькість із Білоруссю

Рідні Максима походять з Ковеля, було в кого зупинитись, але близькість міста до Білорусі насторожувала, тому спочатку вирішено було пожити у Закарпатській області, а потім уже, 27 травня, вирушив на Ковель, де і живе зараз.

Як живеться під окупацією в Пологах?

1 березня його рідне місто Пологи було окуповане і до цього часу перебуває під контролем рашистів.

Час від часу Максим спілкується з однокласником, який перебуває зараз там. Каже, що звісно, це нелегко. Під вікнами російська техніка. В двір однокласника прилітала ракета. В сусідні будинки теж влучали снаряди. Був «приліт» і на подвір’я будинку Максима. Точно не знає, що з домом, але сподівається, що цілий.

За словами юнака, більшість місцевих жителів, які живуть під російською окупацією, чекають на звільнення Україною.

Максим переповідає історію, яка трапилась в селі поблизу міста Пологи:

Російські військові поселились в одному з будинків, по сусідству з сім’єю, яка не виїхала. Окупанти почали чіплятись до жінки. Її чоловік вирішив заступитись і за це його розстріляли. А потім вбили жінку з дітьми

Максим каже, що навіть після звільнення міста Пологи, повертатись туди буде небезпечно. Це можна буде зробити лише після повної перемоги України.

Зараз він учень 9-го класу ліцею №3 у Ковелі. Хоче працювати в IT – сфері, вчитись хотів би за кордоном, адже навчальний процес в Україні дуже ускладнений через війну.

Але це все буде потім. Зараз же розрадою є музика. З 1 вересня він відвідує Ковельську школу мистецтв. Із захопленням розказує про заняття гітарою:

Мені пощастило з викладачем Владиславом Скрипіним. В рідному місті займався гітарою 3 роки. В Ковелі інші підходи: якщо в Пологах ми грали лише класику, то в Ковелі вчусь новому, наприклад, граю джазові чи естрадні твори

*Фото в Пологівській дитячій школі мистецтв до 24 лютого 2022 року*

Порівнюючи життя тут і в Пологах, каже, що ментально жителі Волині не дуже відрізняються від жителів Запоріжжя. Лише в природі велика різниця: якщо на Волині багато лісів, то Запорізька область – степова.

На питання, як рятуватись від негативних думок під час війни, Максим відповісти не зміг: