Чому існує держава?

18.04.2020 15:40
Вадим Ткачук
Голова депутатської фракції ВО «Свобода»
у Ковельській міській раді

Однією із запорук існування держави є спільне виконання суспільного договору влади та народу. Якщо узагальнити, суть договору зводиться до того, що людина визнає над собою чиюсь владу, погоджується їй підкорятися, відмовляється від частини свобод в обмін на те, що держава зобов’язується захищати її права.

Основною цінністю визнається життя індивідуума, і будь-яке посягання на нього – неприпустиме. Для означення законності політичного режиму існує термін «легальність». Його часто плутають з іншим поняттям – «легітимність». Попри те, що вони мають різні значення, у нашій країні існує криза і легальності влади, і її легітимності. Легальність є правовою характеристикою. Під нею слід розуміти те, чи законним шляхом режим прийшов до влади, чи діє він у законодавчому полі та чи сам підпорядковується законам. Натомість легітимність є категорією морально-етичною. Під нею слід розуміти згоду народу підкорятися владі, визнання її законною та передання їй управлінських функцій над собою.

Легіти́мність — здатність того чи іншого політичного режиму досягти суспільного визнання та виправдання обраного політичного курсу, прийнятих ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади. Чим нижче рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус.

Легітимність — це широке та складне явище, яке виражає зв’язок інтересів людей з їх внутрішньою оцінкою, яка залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного життя.

Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами.

Дослідження соціально-політичного феномену леґітимності започаткував класик німецької політичної соціології Макс Вебер, розглядаючи леґітимність в контексті авторської концепції панування. Панування у Вебера є ні що інше як публічне управління, технологія державного управління, призначена для того, щоб забезпечити «шанси слухняності щодо певних розпоряджень, що може ґрунтуватися на різних мотивах покірності».

Саме дослідження мотивів покори, її ціннісного змісту приводить дослідника до поняття леґітимності: «ті, хто панує, та їхні підлеглі прагнуть внутрішньо впорядкувати відносини панування за допомогою певних правових засад, які надають цим стосункам леґітимності» Ігнорування ціннісних настанов, правил, що обумовлюють «мотиви покірності» несе за собою невизнання та суспільне неприйняття владних повноважень.

На противагу цьому відповідність встановленого державного режиму домінуючим суспільним цінностям автоматично робить цей режим в очах його підлеглих «значущим», тобто леґітимним.

При цьому «значущим» Вебер називає такий державний лад, який зорієнтований на визначені максими (цінності), котрі є дійсно значущими для мотивації поведінки індивіда (в залежності від типа суспільства – обов’язковими для нього або такими, що правлять за моральний авторитет, взірець, гідний наслідування).

Звичайно, найпростішим способом мотивації соціальної поведінки є страх, відповідного до чого найпростішим способом державного (політичного) управління є спирання на силу та фізичний примус. Проте історичний досвід людства переконливо підтверджує, що за таких умов жодна держава не може бути ані достатньо стабільною, ані існувати протягом тривалого часу. Така держава буде постійно боротися проти внутрішніх бунтів і повстань і легко впаде під натиском зовнішнього більш мобілізованого ворога.

Тому найголовнішим завданням будь-якої влади є забезпечення поширення у суспільстві переконання щодо «правильності» та доцільності саме такого існуючого державного ладу з усіх можливих, при цьому такі переконання мають ґрунтуватися на провідних цінностях даного суспільства й власне цими цінностями леґітимізуватися.

Саме тому леґітимність тлумачиться Вебером, насамперед, як внутрішнє підґрунтя виправдання панування. Найкращим механізмом леґітимізації публічної влади є її сакралізація. Якщо говорити про Україну, то від початку набуття незалежності, наша країна зіткнулася з цією пробемою.

І тут можна поділити на певні етапи: Політичний режим першого десятиліття незалежності, будучи політично, економічно неефективним та безперспективним, поступово втратив кредит довіри та легітимності, який він отримав після здобуття Україною незалежності 1991 року.

Представники правлячої еліти не врахували той факт, що легітимність, на відміну від влади, не можна отримати в повне використання на певний час. Її потрібно весь час підтримувати ефективними та суспільно значимими справами та діями. Вона, як багаття, «зігріває» еліту підтримкою суспільства лише за постійної уваги до останнього та підживлення вдалими діями.

Далі, до 2004 року означив домінування адміністративно-корупційної моделі легітимації, джерелом якої є примус, застосування сили та маніпуляція. Взявши курс на побудову авторитарного режиму, українська провладна еліта так і не змогла його реалізувати повною мірою. Тож вимушена була дотримуватися певних процедур здійснення влади та легітимаційних дій.

Кінець 2004 – початок 2006 років, помітно вирізнявся серед інших джерелом легітимності та легітимаційною зорієнтованістю. Події «помаранчевої революції» означили перехід до персоналізованої легітимації, джерелом якої стали особистісні якості лідера та активна позиція суспільства. Демократичні процедури формування нової влади мали закріпити означену позицію. Але, як виявилося уже через півроку, ця модель легітимації, з погляду можливості її реалізації, виявилася найменш вдалою в історії новітньої України. Причиною цього стали, перш за все, невідповідність заявлених новою владою принципів управління та персонального складу керівництва нових органів влади, відсутність реального бажання та можливості провести докорінні зміни стилю управління та реформування політичної системи країни.

2006 – середина 2010 років, означив глибоку кризу легітимності. Структурно-залишкова модель легітимації, в основі якої лежить традиція збереження певної структури, є найбільш слабкою та небезпечною щодо перспектив державотворення та ефективного управління державою.

Середина 2010 – кінець 2013 років відзначився ще стрімкішим та граничним падінням рівня легітимності влади в Україні. Таким чином, криза легітимності влади не лише наблизилася до своєї критичної межі, а стала доконаним фактом, спровокувавши супротив суспільства та руйнацію системи нелегітимної та неефективної влади. Виявом цього є не тільки надзвичайно низький рівень довіри населення до політичної системи в інституціональному та персоніфікованому вимірі, а й швидке зниження авторитету держави на міжнародній арені.

З 2014 року, після подій «Революції Гідності’» та обрання нового уряду, рівень легітимності влади почав рости, але ситуація змінилась, адже обіцянки уряду не були виконані, а сам уряд був звинувачений у корупції та різного виду махінацій.

Як наслідок, мала підтримка попереднього уряду на виборах 2019 року. Тут почалась повна зміна уряду, але якщо дивитись на тенденції розвитку , то за перший рік влади теперешнього уряду – довіра серед громадян значно знизилась.

Отже проблема легітимності влади в Україні є актуальною протягом всіх 29 років незалежності нашої держави.

Вам може бути цікаво
Редакція «Ковель media» може не поділяти думку блогерів або дописувачів. За зміст публікацій і їх достовірність відповідальність несуть автори.
Поділитися:

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт захищений reCAPTCHA і застосовуються Політика конфіденційності та Умови обслуговування Google.