Стародубські Косачі

25.02.2021 13:29
Колаж prosvit.org

(Гроно пращурів Лесі Українки)

Ольга Драгоманівна, донька галицького дворянина Петра, а небога декабриста, члена «товариства З’єднаних Слов’ян» — Якова, пізніша Олена Пчілка вийшла заміж за дійсного статського совітника Петра Антоновича Косача. Сучасники розповідають, що батько Лесі Українки походив із північної Чернігівщини, говорив українсько-білоруським воляпюком, належав до т. зв. Старої Київської Громади. Був прекрасним адміністратором, володіючи кількома більшими маєтками на Волині; як маршалок шляхти й мировий суддя в Луцьку здобув собі загальну пошану й любов. Ще досі старша ґенерація волинського населення пам’ятає про цього невисокого, веселого і живого чоловіка, що був до людей в міру суворим і привітним. Своє українофільство генерал Петро Косач завдячує, мабуть, у великій мірі своїй дружині, Олені Пчілці, що в її родині українські традиції були непохитні й виразні. А проте чималого світла, й то не лиш до духової особистости Петра Косача, але й Лесі Українки, докинуть студії над родом Косачів. Познайомимось із гроном хоч кількох пращурів і прапрадідів Лесиних — може почуємо якийсь «голос здалека», голос крови, доброї, лицарсько-козацької, що знічев’я загримить суремно в творчості «єдиного мужчини на цілу Україну».

Не завжди вірні свідчення Ол. Лазаревського, що твердить м. інш., начебто «Косачі ведуть рід від польської корони шляхтича Петра Косача, що служив городничим при полковниках Миклашевському та Скоропадському» (Описание старой Малоросии, том І). Походження Косачів — сербське, від князя Степана Косача, що поліг 1399 р. на Косовому полі й про якого ще досі співають пісні в Чорногорі. На початку XVII сторіччя Косачі перебувають вже на Запорожжі. Реєстр козаків з 1648 року згадує трьох Косачів. Aлe не ця доба нас цікавить. Доба, коли роїться од імен різних Косачів, — це початок XVIII сторіччя, бурхлива Мазепина доба, століття після трагічного 1709 року — завзятої оборони українсько-козацької шляхти проти наступу з півночі. Гнізда Косачів на рубежах України, в найдалі висуненому на північ Стародубському полку, що своїми сотнями: мглинською, погарською, бокланською, клинами врізується в московське прикордоння. Косачі — бунчукові товариші, полкові писарі, комісари, осавули, сотники — сидять у своїх дворах над річками Воблою й Бучки, у Галенську, в Лобках, в Яремині, в Лизогубівці, в Борках, в Бобрику, в Артюшкові, в Погарі, Мглині й в Стародубі тощо. Жага володіння землею, питоменна тогочасній українській шляхті, опановує й їх. Ось, напр., бунчуковий товариш Петро і поручник Василь Косачі купили в 1737 р. Бобрик — «ратушне» село з 33 дворами. Григорій Косач, бунчуковий товариш, купив половину села Лизогубівки в 1754 р. у Марти Пиковець, доньки писара Генерального суду, зa 3000 рублів. Степан Косач, полковий осавул, купив у 1754 році у Модзалевських в Яремині ґрунт — «дѣдовскихъ и отеческихъ чверток шесть во всѣхъ трохъ змѣнахъ» за 364 рублі. Ще й у 1782 купує бунчуковий товариш Степан Васильович Косач у Петра Миклашевського бобрицький млин за 1000 рублів. Така ось економічна база хазяйновитих предків української Кассандри, що впродовж цілого XVIII ст. метушаться, хазяїнують, судяться, «тягнуться зз чуприни», беруть живу участь в громадському житті.

Стародубщина — прегарний і прецікавий край української окраїни. Дрімучі бори, ліниві ріки, рівнини й непролазні болота, справжня нетря. Але там до кінця XVIII віку кипить життя й боротьба з Москвою. Війт міста Погар, Дмитро Косач, в часі свого війтування (1715—1719) завзято обстоює маґдебурське право цього міста, що його хоче скасувати російський уряд. Вістка про відновлення гетьманату радісною хвилею поломить стародубський полк. В 1751 році стародубський полковий осавул Степан Косач виїздить на «великолѣпную парату», влаштовану для гетьм. Кирила Розумовського. Він же бере участь у слідчій комісії з справі надужить у Чернігівському полку. Йому доручено, між інш., «верно освѣдетельствовать имѣющееся при полковой черніговской канцеляріи в наличности руже». (Чи не тому кохатиметься згодом Леся Українка в різній «Наличности руже»?).

Із цікавіших постатей роду це: Степан Васильович Косач — осавул, а потім полковий стародубський писар з 1680 рр., згадуваний війт погарський Дмитро, сотник міста Баклан (літньої резиденції гетьмана К. Розумовського), Василь Косач, Петро Косач — стародубський полковий суддя (1702—1730). Все це “славетне урожоныи паны”, як каже хроніка, що наполегливо збагачують себе й виконують дбайливо при цьому різні громадські функції. Всі вони беруть участь у кожній війні й у кожному поході, до яких мобілізував російський уряд українське козацтво. Один із Косачів відзначився й був забитий у відомому Гилянському поході.

Через подружжя Косачі споріднюються з різними козацькими родами Чернігівської землі, як напр. із Скоропадськими, Ракушками-Романовськими, Валькевичами, Дублянськими, Лишнями, Плішками, Родзянками, Рубцями, Рославцями. Так напр. Анастасія, донька бунчукового товариша Степана Косача, вийшла заміж за Василя Ракушку-Романовського, відомого депутата від ніжинського дворянства у р. 1757 до Комісії для складення проєкту до нового закону.

Федір Степанович Косач оженився з Анастасією Лобисевич, сестрою відомого українського поета з XVIII ст. Опанаса Лобисевича, родом з Погар, перекладача Верґілія. Це перша літературна ланка в роді Косачів. Але є ще й друга: чоловіком Матрони Косачівної (нар. 1774), доньки підпоручника Федора, що мала, за переписом 1803, коло 200 душ кріпаків, був такий собі Василь Псьол, власник села Артюшкова, що займався у вільні хвилини літературою і видав навіть декілька книжок, у цьому: “Поєдинок”, “Ложный похититель малтійского ордена кавалер Дабдевиль” (1784), “Мелянхолические вечера или собранія веселих и правдивых повестей paзныx французских писателей” (1786).

У другій половині XVIII ст. колишні бунчукові товариші й осавули помалу перетворюються у російських дворян і вояків російської армії та фльоти. Моряків рід Косачів дав багато. Один із них, Павло Косач, у часи морських війн Катерини II з Туреччиною й Швецією дослужився до рангу капітана-ляйтенанта і геройсько командував у морських битвах на Егейському та Балтійському морі кораблями “Волк” і “Три Ієрарха”.

Другий моряк, ляйтенант Федір Косач, був замішаний у відому справу княжни Тараканової-Дараган в Дубровнику. (Можливо, що симпатії до “Реґіни Понту”, леґендарної доньки Розумовського, що хотіла бути королевою України, не випадкові, бо Дарагани походили теж із Чернігівщини, і претендентка, мабуть, добирала собі співробітників із місцевої шляхти). Замість колишньої тяги на південь, тепер помітна орієнтація на північ: молоду шляхту стародубську тягне до Петербурга; там і зустрічаємо Косачів підпоручничами й поручниками ґвардії і ляйб-ґвардії (Костянтин і Олександер), корнетами кірасирів (Матвій і Ілля). Деякі по шаблях служби доходять до високих постів: Микола Косач був у сорокових роках XIX в. начальником петербурської військової округи, Степан — військовим губернатором Саратова.

Рід Косачів — небагатої чернігівської шляхти — загалом нічим не відрізняється від інших українських родів, що виросли з Хмельниччини й міцно осіли на українській землі. Спокійні і працьовиті, розважливі й тихі, жили Косачі, як наказав Бог, не пнучись наперед, не намагаючись пролізти у вельможі, в “стаю катерининських орлів”, як напр. їхні сусіди: Безбородько, канцлер імперії, Завадовський, Кочубей і ін. Але поряд із льояльністю до держави не тратили зв’язку з грунтом. Українська козацька традиція міцно сиділа в дворах і садибах Стародубщини, де жили потомки Хмельничан і полкових суддів та бунчукових товаришів доби Самойловича, Мазепи й Розумовського. Споріднені з кращими шляхетсько-козацькими родами Чернігівщини, прапрадіди Лесі Українки були завжди патріотами, вірними ґрунтові й крові.

Отже, не самітна вона — найбільша поетеса України: за нею ґроно лицарів, що дивляться суворо із портретних рам, в парчевих жупанах, в адамашкових кунтушах і в литих панцерах гучних політь лицарських гетьманів Полуботка й Апостола, за нею ґроно воїнів з пудрованими косами й еполетами, моряків із правицею на кортику, бравих кіннотчиків — рубак, за нею ціле ґроно йовіяльних, шорстких, але чесних сhevaliers і gentilhomme-iв українських. А інколи майне поміж ними лукавий профіль псевдоклясичного поета Лобисевича й провінційного літератора Псьола. Це меч і перо, два символи роду Косачів, роду військовиків і літераторів.

Кров Драгоманових, перекладачів у дипломатичній службі Богдана Хмельницького, людей із нахилом до холодного раціоналізування, до абстрактного митикування чути іноді в творах Лесі Українки, доньки Ольги Драгоманової. Але чи не настирливіше проривається “голос здалека”, чи не дзвінкіше гомонить там кров стародубських Косачів, що на рубежах батьківщини відстоювали міське право й свободу рідної землі самопалами і шаблями?…

В роді Достоєвських, української поліської шляхти, повно убивств, зради, отруєнь, розбоїв. Пращури автора “Вини й кари” — це справжні Ченчі українського ренесансу. Може тому й одержимий був Федір Достоєвський, петербурзький повістяр, візіями ідіотів, вбивників, епілептиків…

Лицарський, хоробрий і вірний рід Косачів охоронив прозорий вірш і світлу душу Лесі Українки.

Ю.К.

Стародубські Косачі / Ю. К. // Наші дні. – 1943. – №8. – С. 2.

Часопис “Наші дні”

© Сергій Товкач (Tovkach Serhii), 2021

Вам може бути цікаво
Редакція «Ковель media» може не поділяти думку блогерів або дописувачів. За зміст публікацій і їх достовірність відповідальність несуть автори.
Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.