«Сучасні волиняки»: погляд з Берліна 1944-го

06.02.2021 о 17:19 · 6 хв читання

Добігає кінця грандіозна битва за Ковель, навколо якого впродовж пів року зійшлися в смертельному герці нацистські і радянські війська, перемелюючи кривавими жорнами бойових арсеналів десятки тисяч людських життів, а в цей час у столиці Третього рейху під проводом оберст-лейтенанта (підполковника) Тиміша Омельченко виходить друком двотижневик Українського Національного Об’єднання «Український вісник». Якими бачили наших предків газетярі з берлінської Kochstraße, 59/ІІ допитливий поціновувач історії віднайде у тогочасному матеріалі (лексика, орфографія та пунктуація збережені – С.Т.):

Волиняки, себто українці Волині, на жаль, рік за роком тратять одну свою зовнішну ознаку одяг. Мужчини майже скрізь одягаються в міську тандиту. Залишається ще кожух, та й той набирає міського крою. Жінки теж носять одяг майже виключно з фабричних матеріалів, ріжнячися тільки смаком і кроєм.
Молодше покоління – хлопці й дівчата, йдуть ще далі. Вони вже хочуть цілковито одягатися «по-паньськи», носять модні спідниці, мешти (пантофлики), краватки, кашкети. Нема ще по селах лише жіночих капелюхів. Але національно-свідомі хлопці вже що-раз більше носять дуже гарно вишиті сорочки й такі самі вишиті краватки, переважно ріжноманітних м’ягких кольорів: рожоватого, блакитного, зеленкуватого вперемішку з кольорами темними. І свідомі дівчата все частіше одягають загально українські вишиті сорочки, корсетки й стрічки ріжних кольорів. Тепер уже майже кожна свідома дівчина має гарно вишиту сорочку, а то й корсетку з намистом (коралі) та стрічками. Дуже гарно виглядають ці наші свідомі молоді квітки сел. Честь їм і слава- за любов до гарного національного одягу.
Місцевий одяг залишився тільки в північній частині Волині, на так званому Волинському Поліссі. Шиють його чоловіки й жінки з хатнього полотна та сукна, переважно сірого кольору. В молодих мущин бувають темніші, в старших можна, побачити ще білого кольору. На голові кашкет, а літом і капелюх з соломи власного плетення з стрічкою; зимою – шапка. На ногах у жінок і мущин постоли (лапті). В жінок на голові хустки, зав’язані кінчиками не під бородою, а на голові, на зразок шапки; в старих жінок, буває, друга хустка зав’язана поверх першої і під бородою, а зимою: ще тепла хустка або просто рядно. Жіночі спідниці звичайно шиються з міського матеріялу якогось одного кольору. Загалом же одяг волиняків швидко «європеїзується», прибирає погані міські вади.
Волиняки мають майже усі ті звичаї, що й інші українці (Поділля, Київщини, Галичини і т. д.) Якихось дуже відмінних звичаїв і обичаїв нема. Та й ті, що зберіглися вже забувають й виходять з життя. Характерніші такі: різдвяна й хрещенська кутя; Йордан і освячування будинків свяченою водою й крейдою, якою пишуть хрести; колядування, Ірод і щедрування. На Великдень – писанки (волинські писанки вироджуються) й палення вогню біля церкви в великодню ніч. На Зелені свята – «маєння» хат зеленню. На Спаса – свячення овочів, а на Успення – зілля. З родинно-обрядових звичаїв зберігається ще коровай і «поминки» – частування рідні й приятелів після похорону.
Старі звичаї і обичаї швидко занепадають. Причини різні: вихід на хутори й зміна життя, збідніння населення, вплив міста й агітація крайніх лівих партійників та безбожників.
За те приємним явищем є зменшення видатків на горілку на весілля й хрестини. Є це почасти наслідком і браку грошей. Дуже цікава вдача волиняків. За царських часів Волинь належала до найтемніших і найбільше запущених українських земель. Сюди, на межу з Галичиною, висилали особливо багато всякого русифікаційного елементу й добре дбали, щоб той волиняк не прийшов до якоїсь освіти та свідомості!. Тому культура селянських мас Волині за російських часів сильно впала. Волиняк уважався темним, до нічого не здібним.
Але ця темнота була лише суга на старій медалі. Колись Волинь була, дуже культурною українською країною, і ці культурні риси залишилися десь глибоко в народній душі. Як тільки суту зітрете, перед вами виступає раптом досить інтелігентна душа.
В цьому й секрет того, що волиняки дуже швидко стають глибоко інтелігентними й культурними людьми, як лише до них доторкнеться світло знання й свідомости. Взагалі під темною свиткою чи міським плащем волиняка легко добачити ознаки старої культури. Тому волиняк значно інтелігентніший чи то російських чи польських селян, що сюди напливали й напливають.
Волиняк маючи в глибині душі рештки нашої старої культури, дуже легко й швидко засвоює собі правила нового життя й поведінки. Звичайного молодого селянина, що трошки побував серед української інтелігенції, ніхто не повстидається в товаристві: він розумно підтримає вашу розмову, не скаже дурниці, швидко зорієнтується, як і що взяти, як покласти, як коло стола сісти й поводитися.
Так само волиняк швидко зміркує, що йому робити в національному та громадському житті, де правда, а де брехня, де діло чесне, а де продажне. Йому про це не треба багато говорити. Особливо цікаво, як сільські молоді люди легко орієнтуються в ширших національних і політичних питаннях.
Коли б були належні умовини для освіти й розвитку, волиняки швидко стали б одною з передових українських обласних груп. Та брак цих умовин – шкіл, вільних зібрань, Просвіт і інших організацій, вкриває Волинь ще паволокою темряви.
Багато переживши небезпек за сотні років, волиняк є дужо обережний, навіть спритний. Він мусить довго продивлятися до когось, щоб піти за ним. Коли ж не знає з ким має до діла, починає крутити: і так і сяк, і ніяк його не розбереш, що він думає і чи він з тобою, чи проти тебе. Як уже в щось повірить і вб’є собі в голову, не легко це з його голови вибити. Це дає право думати, що національно-освідомлені волиняки залишаться вірними свому народові. Але з другого боку, коли волинякові вбив хтось у токову, що така то партія роздаватиме селянам землю і панські багацтва, то він буде міцно триматися її, поки саме життя чи якась подія не переконає його, що це брехня.
Це вічне лихоліття навчило нашого волиняка й маскуватися. Він, коли чогось боїться, і не назове себе тим, чим є, і забалакає по-чужому, і щось збреше, або підхлібиться, аби лише уникнути біди. А потім собі, думає: «ось так і одурив». А коли його соромите, чому, це він не сказав по-правді та не назвав себе своїм українським іменем, підсміхається: «хіба ж він від цього змінився? Чим я був, тим і є, а біди уникнув».
Певно, що ця риса не є похвальною. Національна сміливість і гідність ще стоять не високо, бо їм не дала розвинутися та необхідність постійно маскуватися й викручуватися, щоб не дістати в шкіру.
Але вже серед молодих людей ця сміливість і гідність зростає. Волиняк, культуру приймає не квапливо. Ця обережність добра тем, що охороняє наші маси від денаціоналізації. Волиняк є стриманий, не кипить, не горячиться, з великим запалом не танцює й не сперечається. За те він добре слухає, обдумує, і як іноді покипить собі, то як приклеїв, назавжди. Загалом волиняки мають усі дані на культурний розвиток і на національно-повне життя.
– пише В.Островський у часописі «Український вісник» №10 від 18 червня 1944 р.