Унікальне місто-село у Ковельському районі, де говорили по-шнайдерськи

Нова Вижва – звичайне поліське село, яке донедавна перебувало у Старовижівському, а нині входить до Ковельського району, колись було містечком.

Ще у 1509 році польський король Сигізмунд І Старий дозволив заснувати у Вижві (до першої половині ХХ ст. поселення називалося Вижва, а вже у міжвоєнний період з’явився додаток Нова) місто. Це посприяло розвитку, адже місто мало право проводити щотижневі торги та щорічні ярмарки, які приносили кошти його власникам, якими були князі Сангушки. Через сварки між собою князі вирішили обмінятися володіннями з дружиною Сігізмунда І королевою Боною, – пише Сергій Наумук у «Волинських новинах».  

Відтак у 1543 році Вижва переходить у власність королеви. Треба сказати, що це значна постать в історії Польщі. Власне, з її приїздом (Бона була італійкою, народилася в місті Барі в родині могутніх герцогів Сфорца) пов’язують появу в Речі Посполитій особистого посуду (доти їли зі спільних тарілок), поширення виделок та вина, нового одягу та багато іншого. А ще молода королева сприяла розвитку мистецтв та укріплювала королівську владу.

Документально не підтверджено її перебування на Волині. Зате легенд про неї на Волинському Поліссі є доволі. Чи не найяскравішу розповідають жителі Нової Вижви.

Отож, легенда. Їхала сліпа королева. І давала назви різним урочищам. Зупинилася за селом в урочищі Пудкриниччє і вмилася водою з криниці. Прозріла і сказала:

От і видва!

Тобто, що вона вже бачить. З того часу село стало називатися Вижва (від слова «видва»). Таку історію старожили розповідали ще наприкінці минулого століття.

Взагалі, пам’ять людська міцна. Тож жителів Нової Вижви і досі називають міщанами. Бо там було місто. А старші нововижівці могли сказати:

Пішов на мужики

Невтаємниченому годі зрозуміти, що йшлося про візит у сусідні села, де й жили оті мужики. Колись міщани відрізнялися від жителів навколишніх сіл перш за все тим, що мали особисту свободу і не були кріпаками. Це було настільки важливо, що навіть наприкінці ХХ ст. жителі знали з точністю до метра, де проходила межа міста. Адже той, чий будинок стояв за межею, вже не вважався міщанином і не був вільним.

Власне, через статус міста у Вижві розвивалися ремесла, а найбільше – кушнірство, тобто пошиття кожухів. Вижувці ходили по далеких селах у пошуку роботи (бували навіть у Варшаві). Знаходили замовника, жили у нього кілька днів і шили кожухи. А потім йшли далі. У таких умовах не раз майстрам треба було поговорити не для чужих вух. Але якщо у хаті жила велика сім’я, то виходило, що весь час поруч вештався хтось чужий. Тож вижувці вигадали власну мову – шнайдерську. Власне, так жителі села пояснюють появу кожухарського арго, тобто умовної говірки, яку використовує певна група людей.

У цій «мові» чимало слів мають німецьке та єврейське походження. Навіть слово «шнайдер» з німецької означає «кравець». Воно й не дивно, адже з історичних документів відомо, що у Вижві проживали не лише українці, але й представники інших національностей. Зокрема, чималою була єврейська громада.

Зрештою, погодьтеся, що чужаку годі зрозуміти значення таких слів:

• гардебалка – горілка;
• скепа – піч;
• бекавиця – вівця;
• гунтатися – сваритися;
• чихрити – пити;
• ґейтка – хліб;
• рахманка – ковбаса;
• ґрибій і ґрибуха – дід і баба;
• суюн – злодій;
• пуйман – пиріг.

Учені зафіксували близько 400 слів шнайдерської мови. Звісно, перш за все це терміни, що їх використовують у звичайному селянському житті. Нині вже тільки найстаріші мешканці села пам’ятають окремі слова. Хоча вчені визнають, що мова ще не вмерла, на відміну від інших подібних говірок. Шнайдерська мова може стати хорошою ідеєю для популяризації місцевої громади та приваблення туристів. Адже навіть вигадувати нічого не треба, все є: колоритні легенди, багата історія та унікальна говірка, якої немає деінде.

Перед Другою світовою війною село налічувало близько трьох тисяч жителів. Переважна більшість з них – євреї. Власниками різних дрібних закладів були здебільшого також представники єврейської громади. Газета «Chwila» за 1936 рік згадує, що в містечку померла найстарша жителька Волині – 115-річна Малка Гекєр, яка до самої смерті мала добру пам’ять. В іншому номері за 1934 рік цей же часопис розповідає цілу історію про те, як миші з’їли заховані євреєм на горищі долари.

У роки війни гітлерівці створили в містечку гетто. 19 серпня 1942 року євреїв вивели за село в урочище Гори і розстріляли. У 2007 році на місці страти встановили пам’ятник загиблим.

P.S.

Кутки села: Клин, Бережниця, Великопілля (до 1946 року було окремим населеним пунктом), Гороватниця, Замосток, Перша Воля, Друга Воля.

Що можна побачити цікавого:

• Преображенська церква, збудована у 1999 році (у центрі села);
• замчище, де стояв замок королеви Бони (праворуч за мостом через річку Вижівку);
• місце, де стояла Преображенська церква 1838 року (поруч із замчищем, позначене хрестом);
• єврейське кладовище – повністю заросле, але огороджене (куток Великопілля, праворуч від дороги зі Старої Вижівки);
• пам’ятник на місці розстрілу євреїв (за селом, без провідника чужим знайти годі).

Сергій НАУМУК