Як у Ковелі знищили залізничний вокзал Вербицького

Цьогоріч Ковель зустрічає 150-річчя з моменту запуску залізничної станції, вагонного та локомотивного депо, яке розпочало свою роботу ще в далекому 1873-му році. З чим хочу привітати усіх, хто має стосунок до великого Ковельського залізничного вузла. Варто згадати Ковельчан як сучасників, так і Ковельчан минулих поколінь, які працювали над розвитком залізниці, серед яких і мої прапра та прапрапрадідусі.

Саме створенню залізниці та усім дотичним до неї Ковель завдячує своїм економічним, демографічним та культурним відродженням. Тому ця подія, так як і надання місту Магдебурзького права, є одним з найважливіших та цивілізаційно утворюючих для Ковеля.

Проте, на жаль, не усі дати та події в історії міста є такими оптимістичними та приємними для згадки.

Але це історія, яку необхідно не лише знати, а й аналізувати та пам’ятати. Оскільки, безпам’ятство рано чи пізно, в тому чи іншому форматі буде покарано.

Тема моєї сьогоднішньої «історичної розвідки» повʼязана з історією знищення ковельського залізничного вокзалу, або його ще підписували на старих світлинах польською мовою – дворець колійовий (залізничний двірець), до якого доклали руку такі видатні архітектори як Олександр Вербицький та Сергій Тимошенко.

Тему вважаю важливою для висвітлення, оскільки до цього допису, на мою думку, вона не була достатньо добре презентована для пересічного читача. Вже не кажучи про те, що протягом досить тривалого часу я зустрічав різні чутки на кшталт того, наче насправді вокзал не був настільки сильно зруйнований в ході бойових подій у 1944-му році, але його чомусь вирішили знести.

Хоча варто визнати, що були і різного роду незрозумілі ситуації з історичною архітектурою Ковеля, про які я і розповідаю в межах краєзнавчого проєкту Kowel.Vintage. Як до прикладу абсолютно незрозуміла ситуація з самим першим вокзалом, який був побудований ще в 1873-му році та знаходився на перетині сучасних вулиць Івасюка та Ветеранів – шукайте допис під назвою: «По-справжньому перший вокзал у Ковелі!», який й справді розібрали з абсолютно не зрозумілої для мене причини, хоча вокзал пережив бойові події 1944-го року. В межах цього допису будемо говорити саме про вокзал Олександра Вербицького, який був збудований у 1907-му році та який знаходився на місці його сучасника.

Для того, щоб розібратися з бойовими подіями за місто Ковель, які відбувалися в 1944 році, ми звернемося до мемуарів героя Радянського Союзу, генерала-полковника авіації Полиніна Федора Петровича.

Мемуари повертають нас в кінець березня 1944 року, коли Ковель знаходився в оточені Червоної армії, а в середині міста-фортеці, наче в пастці, перебували німці. Їхнє завдання полягало в тому, щоб вистояти та дочекатися деблокування, якого вони успішно дочекалися, проте це історія вже для окремого допису. Варто визнати, що взяті в кліщі німці не були повністю кинуті напризволяще. Авіація люфтваффе намагалася забезпечити для них підтримку у вигляді «повітряного мосту»: у місто на парашутах скидали продовольство та боєприпаси. Саме з цього місця і розпочнеться цитування мемуарів радянського генерала.

Становище ворожого гарнізону (німців) в Ковелі перебувало у розпачі: гостро не вистачало боєприпасів, закінчувалося продовольство. На допомогу оточених противник кинув транспортну авіацію. Повторювалася історія з дем’янським угрупуванням. Нашим винищувачам було поставлено завдання – закрити дорогу ворожим повітряним транспортам, знищити їх.

Справа ця виявилася нелегкою. Транспортні літаки щоразу посилено прикривалися «месерами» та «фок-керами». Ті завʼязували наших винищувачів в боях, і літаки Ю-52 та Ю-88 нерідко встигали скинути вантажі своїм оточеним військам.

Ми зібрали командирів та політпрацівників винищувальних авіаційних частин. З ними відбулася досить крута розмова. Йшлося про послаблення бойової активності нашої авіації. Мабуть, переможний наступ Червоної армії викликав заспокоєння в деяких льотчиків.

Було вирішено провести у підрозділах партійні та комсомольські збори.

На них пропонувалося поговорити про велику визвольну місію радянських воїнів, про підвищення їхньої відповідальності та активності на завершальному етапі війни, про честь та гідність радянського льотчика. Вжиті заходи подіяли.

Вести боротьбу із транспортною авіацією, як і на Північно-Західному фронті, винищувачам допомагали штурмовики Іл-2. Командири полків самі підбирали пари «ілів» для «полювання» за Ю-52. Число збитих транспортних літаків противника різко зросло. Полонені німецькі льотчики розповідали, що польоти в оточений Ковель стали вважатися найнебезпечнішими.

У важких умовах виявились і наші наземні війська. Вони пішли далеко від залізниць. А на ґрунтових дорогах, якими їм доставлялися боєприпаси та продовольство, автомашини часто і довго застрягали в багнюці. Потрібно було вживати якихось заходів.

І знову, як на Північно-Західному, на виручку піхоті прийшла 242 авіадивізія нічних легких бомбардувальників. Лише за одну п’ятиденку (з 26 по 31 березня) літаки 568 разів літали до розташування 47-ї армії. Вони доставили військам понад 93 тонни набоїв, снарядів та інших боєприпасів. Робітники По-2 і тут справно несли свою службу.

Якось мені повідомили зі штабу фронту, що у Ковелі гітлерівці проводять перегрупування військ. Особливе пожвавлення йшло в районі залізничного вузла. Що вони задумали, ми поки що не знали. Але будь-який їхній задум треба було зірвати. Про посилку туди штурмовиків питання навіть не порушувалося: погода стояла зовсім нельотна.

Виручити могли лише По-2. Викликаю командира дивізії легких нічних бомбардувальників полковника Абаніна і пояснюю ситуацію, що склалася.

– Розумію, – кажу, – що дуже важке завдання. Але іншого виходу не бачу.

– Ми ж літали тільки ночами, – зауважив Абанін, – А тут в день. Нас як куріпок позшибають – І, помовчавши, задумливо додав: – Так, крім нас, цього завдання ніхто не виконає.

Домовилися, що Абанін сам підбере екіпажі та особисто їх проінструктує.

І ось о 10 годині ранку 27 березня тихохідні По-2 невеликими групами пішли на завдання. Треба було завдати удару по залізничному вузлу і прилеглим до нього коліям. Тяжкі свинцеві хмари притискали літаки до самої землі. Льотчики виразно бачили, як вулицями міста снували вантажівки, до станції рухалися колони солдатів. На залізничний вузол посипалися бомби. Не встигла піти одна група По-2, з іншого напряму з’явилася друга, потім третя, четверта. На станції і там, і тут, у небо злетіли пожежі.

Багато людей та бойової техніки втратили тоді фашисти. Але й ми зазнали втрат. Нехай вони були набагато меншим, ніж передбачалося, однак кожен з нас сильно сумував за льотчиками, які не повернулися із завдання.

За рішенням командування авіація фронту мала завдавати масованих ударів, насамперед по військах противника в Ковелі та ділянці залізниці Любомль – Тупали. Але погода не дозволяла нам розвернутися на повну силу. Вильоти штурмовиків та бомбардувальників мали епізодичний характер…

* * *

За час операції Ковельської повітряна армія поповнилась новими героями.

Досвідченим майстром штурмових ударів став гвардії старший лейтенант Ф. Б. Бубликов. Він здійснив понад 80 вильотів, знищував піхоту і танки на полі бою, підривав ешелони, мости, склади з боєприпасами. Після одного з нальотів групи його «ілів» на залізничну станцію там три доби палахкотіли пожежі.

У глибині ворожої оборони був міст, який прикривався щільним зенітним вогнем. Усі спроби зруйнувати його ні до чого не призводили. Тоді на завдання вилетів Бубликов зі своїм «веденим». Скориставшись хмарністю, штурмовики з’явилися над ціллю зненацька і з малої висоти завдали по цілі точного удару. Міст звалився у воду.

Бубликов був людиною дивовижної відваги. Якось із штурмового полку, в якому він служив, доставили фотопланшет. Начальник штабу армії генерал-майор авіації В. В. Стороженко поклав його переді мною і з невластивою йому патетикою сказав:

– Погляньте на цей зразковий витвір бойового мистецтва.

Я почав розглядати фотографії великої залізничної станції, зроблені з малої висоти. Було чітко видно залишки чотирьох ешелонів. Паровози двох із них лежали на боці впоперек колії.

Добре закарбувалися й дев’ять вогнищ пожежі – горіли пакгаузи та будівля вокзалу. Можна було подумати, що на станцію здійснила наліт велика група літаків.

– Я теж спочатку подумав, що над станцією побувала принаймні ескадрилья, – наче вгадавши мої думки, сказав Стороженко. – Виявляється, не те. Працювала всього лише четвірка «ілів» Федора Бубликова.

«Федір Бубликов, Федір Бубликов, – згадував я знайоме прізвище. – Де ж я про нього чув? А може, навіть бачив його?»

– Стривайте, – кажу, – а це не той Бубликов, якому я рік тому вручав офіцерські погони?

– Той самий, – підтвердив начштабу.

– Тоді він був старшиною?

– Абсолютно точно. Колишній старшина Бубликов, хвацький повітряний розвідник.

І переді мною, як наяву, став образ відважного льотчика: високий, широкоплечий, статний, з великими сильними руками. Здавалося, моя долоня досі зберігала його залізний потиск рук. На відкритому обличчі богатиря світилася добра посмішка. Родом Бубликов був із сунженських козаків. Батько його – досвідчений воїн, хоробро бився з білими та інтервентами у громадянську війну. Сину він заповідав не втрачати козацької честі та йти служити до кавалерії. Тільки Федорові не довелося гарцювати на красені скакуні і рубати шаблею. Він вступив до льотного училища, став командиром екіпажу літака-бомбардувальника. А потім досяг переводу на штурмовика. Командиру своє бажання пояснив так:

– Люблю «рубати» з бриючого.

У штурмовій авіації ще повніше розкрилися його вольові та льотні якості. На «ілі» він буквально творив дива, виконував найважчі завдання.

Потрібно було розвідати та сфотографувати передній край оборони гітлерівців. За виконання цього завдання всякі маневри виключалися. Просто кажучи, треба було пройти крізь вогонь. І Федір Бубликов пройшов, причому кілька разів. Окрім відзнятої фотоплівки він доставив до штабу та інші цінні відомості.

По дорозі назад він був перехоплений четвіркою «фокке-вульфів». Штурмовик сміливо вступив із ними у бій і знищив одного фашиста. Інші полетіли. Незабаром старшині Бубликову надали офіцерське звання. А впродовж року він виріс до старшого лейтенанта. В серпні 1944 року його призначили командиром ескадрильї, він став Героєм Радянського Союзу

– пише у мемуарах Федір Полинін

В першу чергу мені, як досліднику, кинулося в очі – це спогади Полиніна про те, що він бачив світлини, тим паче з низької висоти, палаючого залізничного вокзалу. Ці свідчення є особливо цікавими для мене, оскільки фотографій з радянської сторони в Ковелі тих часів це шалена рідкість. А тут ще й такі цікаві авіазнімки! Що в черговий раз підтверджує те, що десь в архівах пилиться дуже цікавий фотоматеріал, повʼязаний з Ковелем, який був відзнятий Червоною армією. Для мене, як дослідника, цей матеріал є надзвичайно цікавим, оскільки він дозволить зовсім інакше поглянути на хід боїв за місто та на архітектуру міста в цілому. На жаль, де ці світлини шукати і чи з них знятий гриф секретно – невідомо.

Щодо знищення Ковельського залізничного вокзалу, виходячи з даних мемуарів, сумнівів не залишається в тому, кого саме потрібно звинувачувати в знищенні архітектурної перлини міста.

Проте, а чи було бомбардування споруди вокзалу виправданим? Я не кажу про колії чи мости, а саме про будівлю вокзалу. Невже знищення цієї споруди бодай якось посприяло просуванню Червоної армії? Зважаючи на те, що з моменту бомбардування Ковель не могли захопити ще більше трьох місяців, то відповідь «так», є доволі сумнівною. А по світлинам та рівню руйнувань ми бачимо, що відбомбили його більше ніж свідомо.

Можливість оцінити рівень пошкодження вокзалу нам допоможе вже німецький авіазнімок. Світлина, яка була зроблена 10 липня 1944 року, тобто чотири дні потому як німці остаточно відійшли з Ковеля.

Як можете й самі бачити – вокзал розтрощений вщент. Єдина частина, яка зберегла бодай якусь притомну форму, це шматок крайнього правого корпусу будівлі.

До речі, одна з небагатьох світлин з боку Червоної армії, яку мені вдалося знайти, це – сапери, як раз таки на фоні цієї більш-менш «притомної» частини залишків вокзалу.

Але якщо ми проаналізуємо загальний стан вокзалу, то зрозуміємо, що ні про які «не значні ушкодження» мови йти і не може.

Особливо шкода, що радянське керівництво не дало можливості тоді ще живому архітектору Олександру Вербицькому спробувати по-новому переосмислити ковельський залізничний вокзал.

Чому я вжив слово «переосмислити»? Оскільки за Радянського Союзу ніхто не дозволив би Вербицькому відновлювати чи створити щось подібне в старому стилі – модерн. А все чому? Тому що цей архітектурний стиль був «буржуазний», тобто ідеологічно ворожий для більшовиків.

Для мене, як дослідника історії рідного мені Ковеля, цей допис є доволі болючим. Хоча епізод зі знищенням залізничного вокзалу це лише один відтінок фарби на загальній палітрі. Знищення старого міста я сприймаю як щось надмірно особисте. Можливо через те, що частина моєї родини працювала на залізниці ще з часів імперії. Не знаю. В будь-якому випадку мені дуже боляче бачити, розуміти та переосмислювати для написання дописів те, як місто було знищене вщент.

І як його історичний спадок та дух, подекуди, знищують та зневажають і сьогодні.

Це історія, яку необхідно не лише знати, а й аналізувати та пам’ятати. Оскільки безпам’ятство рано чи пізно, в тому чи іншому форматі, буде покарано.

Вам може бути цікаво

Андрій Миронюк

Ковель, військове польове поштове відділення 1917 року

06.01.2023 16:46

Андрій Миронюк

Робоча перепустка до Ковеля та марки часів Третього Рейху

15.05.2022 21:34

Андрій Миронюк

Ковель, залізнична амбулаторія

14.09.2021 17:57

Андрій Миронюк

Як «совєти» здали Ковель у 1941 році

15.08.2020 16:31